Розділ 8/9

Сонце зайшло за хмару, але навколо все одно було світло. А ще навколо повільно кружляли нечасті сніжинки та стояла ціла купа людей. Натовп, море.

Тисячі вкраїнців зараз перебували на Бруківці Незалежних. Здебільшого вони продовжували ходити поміж столів, гратися, чи дивитися черговий номер на сцені. Але декілька сотень із них зараз стояли на майданчику для ліплення снігових баб, або поруч із ним.

Майданчик, мав вид трапеції, дуже витягнутої угору і вузької з боків. Щоправда, форма була вельми умовною, бо, граючись у сніжки, люди розпорошили її. Розмірами майданчик був умовно з половину футбольного поля, якщо розділити його по менших сторонах.

І ось в цій витягнутій трапеції, десь по її центру, було коло вільного простору, діаметром метрів двадцять. Навколо нього стояли ті самі сотні людей: дорослі і молоді, бідні і заможні, родом з тієї чи іншої частини Вкраїни; а ще, чи присипані снігом від гри у сніжки, чи ні.

У колі ж знаходилися троє.

Першим був багато одягнутий чоловік років за п’ятдесят, не військової статі, але з гетьманською булавою за поясом. Другим був теж дорослий чоловік, але значно молодший, та значно більший і міцніший. У нього з-за поясу теж стирчала символічна булава, ну і, звичайно, він теж мав одяг: добротний, файний, але все одно простіший за той, у котрий була пошита перша людина.

Та самим простим одягом хизувався третій присутній – всього три ґудзики, шарф і капелюха.

– Йой, а хто це на майданчику для гри у сніжки зробив снігову бабу? – гучно спитав Павло Вернидуб. Спитав, а потім легенько розсміявся.

Його сміх, стримано чи у весь голос, підтримали інші – бо насправді, хто додумався?

Всі подивилися на ту снігову бабу. Та мала зріст метра з півтора. Вона наче складалася з трьох снігових куль, що одна була менше іншої, але кулі були так сильно утоплені одна в одну, що, певно, і не з куль бабу робили, а зліпили щось подовге, а потім обтесали, придавши таку форму. Щодо згаданого одягу, то шарф мав червоний колір, насичений, але неяскравий. Два його кінця спускалися не на груді, а від шиї збоку, щоб не перекривати три чорні та великі ґудзики на середній кулі. Капелюха на голові являла собою чорний циліндр із короткими полями, та на ньому було нав’язано смужку того ж кольору, що й шарф. Іншими складниками снігової баби було два маленьких ґудзики-ока, охайна та невеличка морква-ніс, тепла усмішка з чорних ґудзиків, та дві гілки-руки. І одна з рук дивилася угору, й тримала маленький ліхтарик.

Ліхтарик удень майже не сяяв, але, коли сонце заходило за хмари, дарував людям світло.

І як його не збили сніжком? Диво.

– Насправді, хех, – відреготавшись, продовжив лідер січової частини Вкраїни, – це ж і є майданчик для ліплення снігових баб. Тож, панство, чого регочете? Особливо ті, хто глузливо? – примруживши очі, спитав у людей здоров’як.

Всі замовкли; при тому, певно, тільки діти присоромлено – дорослі-то розуміли, що пан кошовий просто жартує.

– Загалом, – Вернидуб махнув рукою, – мені снігова баба сподобалася. Вона неймовірна. Я у захваті, право слово. Тож, якщо тут є той, хто зробив її – вийди, хочу подивитися на майстра.

Народ заворушився – люди оглядалися, чи не йде той майстер з ліплення снігових баб, котрого сам кошовий бажає бачити. І поки всі ворушилися, дві людини пробивалися крізь натовп. Незабаром вони вийшли у коло вільного простору.

Всі подивилися на них: молоді парубок та дівчина, у добротному вбранні, тримаються за руки, та невпевнено ступають до лідерів вкраїнського народу.

– Так, а хто саме? – спитав кошовий, коли пара підійшла та зупинилася в кількох метрах.

Парубок коротко кашлянув, і сказав:

– Пане отамане, подобу продумав я, – і, сказавши це, парубок відпустив руку дівчини, – але ліпили разом, – і цією рукою він обійняв дівчину за плечі, притискаючи до себе.

При цьому він усміхався як дурень, хоч і дивився кошовому прямо у вічі; для чого навіть припідняв голову, бо мав менший зріст. А дівчина в той час горіла щоками, та, не знаючи куди дивитися, дивилася на груди здоров’яку.

– Хех, значить спільна праця, – кошовий скосив погляд на гетьмана; але скосив на мить, бо в іншу мить він вже дивився на молодого майстра. – Що ж, я насправді у захваті від вашого витвору мистецтва. І хочу якось відзначити вас. Але грошима не хочу, бо бачу по вбранню, що ви самі собі пани. Тож, скажіть, як вас звати. Хай всі знають!

Народ легенько заохав.

– Я Олексій Кульчик, пане кошовий. Роблю ювелірні прикраси.

– А я Марина Бурлюк, працюю в банку.

– То хай тепер всі знають про вас, пан Олексій Кульчик та пані Марина Бурлюк! – кошовий заплескав у свої здоровенні долоні, видаючи гучні оплески, котрі швидко потонули у радісному свисті, сміху, та в оплесках інших.

Дівчина пригорнулася до парубка та міцно обійняла його. А той обійняв у відповідь.

– Що ж, ясновельможний, – кошовий звернувся до гетьмана. – А ми, старики, зможемо зробити не гірше за молодих майстрів? – і він кивнув на людей, що обіймалися.

– Звичайно, пане Павло, – з усмішкою відповів Лубко.

– Але, все ж таки, нам потрібна і молода кров, – сорокарічний кошовий ковзнув поглядом по людях навкруги. Зупинився на одному з них. – Хей, ясновельможний пане Вишневецький… молодший, – додав він через малюсіньку павзу, – допоможеш нам?