Розділ 7/9

– Я вас благаю, ну який напад песиголовців? – Лубко хмикнув та похитав головою. – Ми їх, між іншим, – чоловік підняв кулак, – разом! Разом їх подолали так, що вони ще не скоро оговтаються. Та, певно, ніколи!

Лубко казав голосно та нестримано. Але не через агресію, а через те, що кошовий, випивши кілька келихів вина, став саме що трохи голосним та нестриманим у прояві своїх почуттів.

– Ну, це правда, ми їх ого-го! – покивав здоров’як, подивившись на гетьмана. І, якщо губи кошового безперестанно світилися усмішкою, то очима на мить промайнув холодок.

Потім кошовий подивився на свій келих. Знов повний.

Здоров’як поклав руки на стільницю перед собою, після чого знов легенько погупав ними по деревині.

– Ну що там, панство, наче час зайняти руки не вином, а іншою рідиною. В іншому ж агрегатному стані, – чоловік усміхнувся, немов радіючи прояву свого розуму, та перевів погляд на Лубка.

Той кивнув:

– Так, нам з вами, пане Павло, вже час ліпити снігову бабу. Разом, спільно, – лідер тутешньої частини Вкраїни доброзичливо усміхнувся.

– Ото і добре, – кошовий теж усміхнувся.

Він встав, переступив лаву, і розвернувся. Й, поки Лубко та інші верховоди обходили стіл та підходили, окинув оком святкування.

Завдяки своєму зросту, чоловік побачив багато що. Наприклад, веселих людей, що підіймалися з землі – тільки що їх подолали у грі в перетягування каната, але вони все одно були веселі! Або ж бачив людей, що стояли поруч зі столами з харчами, але здебільшого займали рот вже не їжею, а розмовами з людьми поруч; і теж були веселі.

І лідеру нетутешньої частини Вкраїни так сподобався настрій тих людей, котрі зараз щиро та без підступу радили один одному, що він теж, нарешті, щиро усміхнувся.

А потім його око впало на майданчик для ліплення снігових баб. І людина хмикнула: звичайно ж, люди вирішили використати сніг у цікавіший спосіб, та грали у сніжки. І робили це так жваво, що той сніг вирішили підвезти.

Принаймні, саме так подумав чоловік, побачивши порожній віз, котрий від’їжджав від великого замету снігу.

У минулому хлопчик оцінив ту купу, та подумав: «Хех, хочу зробити снігову бабу вищу за себе».

– Ай! – Чіпка здригнувся, коли влучний постріл уразив його у щоку.

Голова хитнулася, ледь мугирка не впала.

І найобразливіше, що це навіть не Святослав влучив, котрий досвідчений козарлюга, а якась дитина!

Чіпка, що якраз формував сніжок із наміром попасти по невловному старику, вирішив перевірити невловимість десятирічної дитини.

– Тобі кінець, малий, – герой Бруківки подивився на хлопчика, і подивився настільки холодним поглядом, наскільки холодно зараз було його щоці.

– Ги-ги, – відповів його противник, та припустив кудись убік. Певно, хоче заховатися у натовпі інших людей, що весело граються у сніжки довкола.

– Коли убігаєш, треба виляти з боку в бік, – цокнув Чіпка, та запустив свій снаряд.

Хлопчик вильнув у бік.

– Ну шо ти… – парубок почав обурюватися промаху, розмахуючи руками та рукавами черкески, коли в його другу щоку влучив велетенський сніжок.

Шапка злетіла.

– Треба не стояти на місці, йой, – хмикнув курінний, підходячи до Чіпки. – Щось тобі сьогодні не щастить.

– Ммм! – промукав молодий козак, обтрушуючи своє обличчя від снігу. – А ви, тьху! – парубок виплюнув сніг, – чого ідете? Здаєтеся?

– Звичайно, – хмикнув старик, похитавши головою. – Ні, просто до нас високі гості. Так розумію, треба зупинятися.

– Що? – Чіпка, все ще обтрушуючись, огледівся.

І правда: метрах у півсотні від них йшла якась процесія, котру було погано видно через людей між ними, але погляд Чіпки вихватив спочатку пана Орлика, а потім і ясновельможного пана Лубка. А ще він звернув увагу на якогось здоров’яка поруч; звернув, бо той подивився на нього.

– Просимо вас припинити гратися у сніжки, гетьман та кошовий ідуть, – поруч із Чіпкою зупинилася двійка озброєних людей. І при цьому вони дивилися не тільки на парубка, але ще й оглядали людей навколо, показуючи тим самим, що «прохання» стосується всіх.

Навколо так багато людей. Розмовляють із собою, чомусь чіпають себе за тіло – обтрушуються, певно? І багато з них стоять, дивляться як іде процесія глав народу. Особливо придивляються до двох із них: гетьмана та кошового.

Загайкевич ледь помітно смикнувся, коли якась людина поруч гучно зареготала, ухопившись за живіт.

– Трясця… – тихо видихнув чоловік.

– Ви такий лякливий, Іване, – не гучно сказав йому Коломійчук. При цьому він легенько посміхався з реакції людини, котра нещодавно замучила його питаннями з безпеки. – Заспокойтеся.

Іван промовчав. У голосі гетьманця йому привиділася дещиця зневаги.

Але йому зараз взагалі багато що привиджується – його багата уява просто завалює людину, що відповідає за безпеку, варіантами того, як ту безпеку можуть порушити. Навіть ота купа снігу, до котрої залишилося декілька десятків метрів – яка вона підозріла.