Розділ 6/9

Біля столу з лавами, котрий призначено для верховодів, ті самі верховоди і зупинилися. А потім всі присіли. Зокрема й Орлик.

І тут вдарило по вухах – розпочався перший виступ. На сцені декілька козаків з Січі грали щось веселе та жваве, тоді як навколо них, так же весело та жваво, кружляли чоловіки та жінки у танці. Причому, одягнуті доволі легко, навіть оголено, що Пилипу не дуже сподобалося – сучасна розпуста не тішила.

Втім, старого вкраїнця багато що не тішить. Наприклад, розлад у вкраїнському народі, котрий не закінчився навіть після того, як його народ здихався лихицького ярма.

Ті, хто тільки що присів – це верхівки урядів двох країн вкраїнського народу. І присіли вони за один стіл.

По різні його боки.

По один бік сіли Пилип, кошовий отаман, кошовий писар, та ще деякі високопосадовці. По інший бік розташувалися гетьман та його команда – генеральні старшини. Верховоди країн. Усі добре одягнені. При чому, як Вернидуб вирізнявся по свій бік столу якістю свого вбрання, так і Лубко перевершував генеральну старшину багатством свого. Зокрема, ясновельможний пан гетьман перевершував і пана кошового.

Хай цього не можна було сказати про їхні країни.

– За зустріч, люби друзі! – піднявши келих, урочисто сказав Лубко.

– За зустріч! – легенько усміхнувшись, кивнув кошовий. Та чаркнувся із гетьманом своїм келихом.

Інші підтримали їх доброзичливими та радісними вигуками, чаркуючись із ким прийдеться, та випиваючи. А потім зав’язали розмови. Не якісь важливі, а прості, нехитрі.

Тільки от, навіть такої розмови не розпочали між собою гетьман та кошовий. Замість спілкування з колегою, кошовий отаман, пан Павло Вернидуб, розглядав Бруківку Незалежних. Точніше, ту частину, котру бачив. А бачив багацько, принаймні дві його головні пам’ятки: пам’ятник гетьману-визволителю, та Монумент Незалежності. Дві доволі пов’язані, але такі різні речі.

Перша, тобто статуя Володимира Хмельницького – виготовлена з бронзи, котра давно вже позеленіла від окислення. Композиція складалася з гетьмана, котрий сидів на коні, а той стояв на певній височині з камінних блоків – немов на пагорбі, а гетьман з цієї височини та коня виглядав противників вкраїнського народу.

Пан кошовий перевів погляд із гетьмана, котрий згуртував та визволив вкраїнський народ, на Лубка. Той підняв погляд від страви; страви, до котрої не приторкався. Лідер Січі легенько хмикнув, та знов перевів погляд, на другу пам’ятку.

Монумент Незалежності – тріумфальна колона висотою в більш ніж півсотні метрів, облицьована білим апеннінським мармуром, із позолоченим навершям. А на ньому стоїть берегиня – легендарна Либідь, перша химерниця, як охрестили її у народі південників за здатність змінюватися як химера. Ця жінка звичайна, невродлива, стоїть високо у небі, та тягнеться до нього руками, так, немов зараз змахне ними та полетить тим небо. Берегти вкраїнський народ.

Пан кошовий перевів погляд із захисниці вкраїнського народу на Лубка. Легенько хмикнув.

– Пане Павло, – доброзичливо заговорив Лубко, котрому набридлі тиша та поведінка співрозмовника; точніше, людини навпроти, – я, як і всі інші в нашій країні, вельми рад вашому приїзду. Зокрема, меті вашого приїзду – возз’єднання нашого народу важлива та вельми бажана справа.

– Так, пане Дем’яне, я теж радий нашому приїзду до вас, – легенько усміхнувшись, кивнув кошовий. – Безперечно, возз’єднання важливе. І бажане. Тільки от я не впевнений, що бажане багатьма людьми у вашій країні.

– Чого так? – напустивши здивування, спитав Лубко.

– Такі ходять чутки. Втім, – кошовий погупав долонями по стільниці, оглядаючи їжу перед собою; після чого повернув погляд до співрозмовника, усміхнувся, і доброзичливо сказав: – На цьому святкуванні ми й побачимо чого бажає ваш народ.

Пилип, котрий зі всіма за столом прислуховувався до розмови лідерів країн, прикрив очі.

А ще старий вкраїнець зітхнув.

Чіпка йшов вулицею, та все рідше усміхався чи змінював темп ходи, бо не квапився більше до якихось цікавинок; та і взагалі більше привертав увагу всередину себе, а не назовні.

– Що сталося? – спитав курінний, що помітив стан того, кого він вигулював.

Молодий козак ступив ще кілька кроків, поки не випірнув із думок, та не звернув увагу на слова начальника.

– Пане курінний… – парубок затягнувся із відповіддю, – та сам не знаю. Просто, сумно… Певно, я на щось інше очікував. Від прогулянки… чи від того, що подолав батька, – Вишневецький-молодший подивився на старого вкраїнця. – Я думав, що люди стануть жити ліпше, але поки гуляв… нічого ж особливо не змінилося.

Святослав задумливо хмикнув.

– Знаєш… не все можна змінити бійкою, – відповів старий козак.

– Ага, – відсторонено покивав Чіпка… а потім заговорив жвавіше: – Знаєте, ми коли тільки вийшли, та пішли гуляти передмістям – мені світ довкола був таким барвистим: парканчики, хатки, люди, дорога, небо… все таке живе. Я бачив щось світле навіть у хатинці, що була готова рухнути. І це все так… не знаю. Я ж ледь не помер, намагаючись зробити щось добре для свого народу – коли йшов зі всіма на стрій вартових, а потім знов… та і до цього – виправа… ледь не помер, розумієте! – серце парубка застукало, немов хотіло зламати його груди та вирватися на волю.