Розділ 5/9

Іван Загайкевич.

Солідну частину свого козачого життя він провів звичайним бійцем, котрий з рушниці стріляє, іноді шаблею махає, а загалом, окрім ризикування померти, нічим особливо не займається. Тільки відпочиває від походів, гуляє з товаришами, та вигадки розповідає.

А потім, ось так вигадка, його запросив собі у помічники знайомий, котрого обрали ранньозорським курінним; а через п’ять років курінним став вже сам Загайкевич. І тепер чоловік вже не байки травить, а за підопічними доглядає.

Змінився вельми.

– Пан Коломійчук, розповідайте про безпеку на заході, – сказав Іван статному козаку, що не тільки у кармазин пошитий був, але ще й золотими прикрасами увішаний.

Голова гетьманської сотні, як ніяк.

Зараз вони знаходилися у кабінеті сотника, та сиділи за його столом. А хвильку тому двох відповідальних за безпеку представили один одному, та залишили розбиратися із тією безпекою.

– Так, пане Іване, – сотник ледь помітно зітхнув – курінний не сподобався йому з першого погляду; першого погляду на серйозне, та геть не доброзичливе обличчя. – Звичайно. Що вас цікавить?

– Все.

Сотник знов зітхнув. Потер перенісся.

Через кілька секунд він сказав:

– Гаразд… ну дивиться: найбільша загроза на святкуванні – порох у вогнепальній зброї. Але він заборонений – про це всіх повідомляли. Хоча, думаю, це і так всім зрозуміло, – чоловік хмикнув. – Звичайно ж, якщо хтось захоче нашкодити, то йому заборони по боку. Тому ми пустили в дію амулети для пошуку пороху, півтора десятка. На жаль, усю площу проведення заходу амулетами не перекрити, бо їхній радіус дії п’ятнадцять метрів, але їх вистачить, щоб утворити безпечну ділянку в радіусі понад п’ятдесят метрів біля гетьмана та кошового. Тобто, гранат чи пістолів можна не побоюватися, а рушниця помітна. Луки чи арбалети непомітними також не пронесуть, наші люди побачать. Особливо під час використання.

Сотник перевів подих, та продовжив:

– Щодо наших людей – майданом ходитимуть та перевірятимуть підозрілих і всі з нашої сотні, і ще з міської варти кілька сотень. Їм, звичайно, менше віри, тому їхня зона відповідальності на окраїні, – сотник хмикнув. – Треба розуміти, що найбільша загроза це граната чи вибухівка – або швидко кинуть, або сховають у щось непримітне. Але це порох, тож можна не перейматися. Ну а холодна зброя, котра теж заборонена – підопічних же охоронятимуть, тож встигнуть вмішатися якщо хтось спробує дістати.

– Стандартні та зрозумілі дії, – покивав Загайкевич.

Його обличчя розгладилося.

Йому сподобалося, що, хай сотник і навішав на себе всі коштовності світу, але свою справу знає.

– Втім, ще треба пройтися по їхньому розкладу дій на заході: де стоятимуть, що робитимуть, у якій час.

– Так, звичайно, – сотник зітхнув, та потягнувся за тим розкладом.

Святкування на честь прибуття делегації з Січі має незабаром розпочатися. Тож люди вже почали наповнювати територію проведення заходу: хтось обходив ділянки із забавками, а хтось, і це більшість, ходили між столами та їли з них. Столи, власне, вже заставлені їжею – такою, що не потрібна тарілка, а просто береш і їси. А потім, якщо треба попити гарячого напою, то підходиш до казана і наливають. Щоправда, цього разу посуд, чарку, треба мати свою.

Або ж купити біля казана.

Задорого.

Втім, Олексій цим не переймався – хай йому всього двадцять років, але він, після тривалого і наполегливого навчання, влаштувався на гарну роботу, тож може спокійно купити чарку собі, своїй дівчині, а ще й за їжу на столах заплатити.

Щоправда, їжа на столах його не цікавила – вони з дівчиною встигли перекусити в улюбленому закладі, де їжа точно корисна та смачно приготована. Тому він із дівчиною був одним із тих не багатьох, хто прогулювався майданчиками для розваг.

– Може у сніжки пограємо? – весело спитала Маруся, тендітна та вродлива дівчина.

– Йой, а де?

– Та ось же.

– Та це ж для ліплення снігових баб. А про майданчик для гри у сніжки ні раніше не попереджали, ні на стенді перед площею не зазначали.

– Лесику, ну ти чого, – дівчина легенько потрясла свого хлопця за руку.

– Добре… але ж, спочатку зробимо снігову бабу, а потім пограємо.

– Але вже майже ось-ось розпочнуть виступати театрали. Ми збиралися подивитися. Тож не встигнемо після ліплення вдосталь пограти у сніжки.

– Марусю… я ж хотів зробити файну снігову бабу. Навіть зарисовку тобі показував, – парубок подивився в очі своїй дівчині, нахиливши голову вбік.

Дівчина зітхнула.

– Я ж якраз номери перших гуртів хотіла подивитися…

Парубок зітхнув.

– Ну, дивися Марусю. Зараз можемо бабу зліпити, потім подивимося номери – десь пів годинки наші виступатимуть. А там повернемося та у сніжки. Гаразд?

– Так!