Розділ 4/9

Бруківка Незалежних велике місце. І за розмірами, що дозволяють зібратися безлічі людей, і за подіями, що цими людьми кояться.

Щоправда, сьогоднішня подія не претендує на звання значної. Принаймні, як на невеселу думку Орлика.

Старий вкраїнець. Зараз він сидів у корчмі, що на краю тієї площі. Він повільно цідив квас, та з безвиразністю на трохи зморшкуватому обличчі зазирав у велике вікно. На Бруківку Незалежних.

Між іншим, літній чоловік багацько зробив для зроблення свого народу незалежним. Він і від звичайних лихийців беріг ідентичність свого народу – ще до війни, коли працював у Просвіті, і під час неї він теж боровся. Втім, тоді вже боровся здебільшого з незвичайними лихийцями… і боровся, між іншим, пліч опліч із тими вкраїнцями, хто якраз тієї ідентичності не втратив.

Пилип усміхнувся – так, ідентичність допомагає займатися спільною справою, та жити на користь один одного.

Сьогодні спільною справою вкраїнців буде святкувати прибуття делегації вкраїнців до вкраїнців. Чи січовиків до гетьманців? У кожного своя самоідентифікація.

Пилип зітхнув.

Йому знов, як у далекі часи, треба нагадувати про ідентичність.

Вкраїнську.

Пилип зітхнув.

Він так втомився це робити. Особливо морально – так набридла байдужість вкраїнців один до одного, та свого народу загалом.

Орлик похитав головою, та відпив квасу. Зосередив увагу на площі: там тривали приготування до святкування приїзду одних вкраїнців до інших. І святкування, хай в суті своїй пусте, планується масштабним. Доволі не байдужо, загалом.

Всю площу вже очистили від снігу. Щоправда, він ще потрохи сипав згори, але насправді потрохи, тому тільки покращував краєвид своєю чистотою та непорочністю, а пересуванню чи зору не заважав.

По центру площі, там, де знаходиться статуя Володимира Хмельницького, побудували невисоке підвищення-сцену. На ній мають виступати музикально-танцювальні гурти з Січі та Козацької Вкраїни. Причому, виступати мають у змішаному порядку, один за одним, щоб показати культурну єдність; ну а гетьман-визволитель на фоні має показувати єдність вже політичну.

Біля тієї сцени розташовано стіл з двома лавами, де сидітиме верхівка Козацької Вкраїни та Кошу. І від цього столу, що поруч зі сценою, немов промені від сонця розходяться ряди столів на кілька сотень метрів. Ці столи вже без лавок, але з їжею. Їжі безліч, її розраховано на багато тисяч людей. І це при тому, що з Січі приїхало всього десь дві сотні.

Багато тисяч гетьманців і кілька сотень січовиків… таке собі співвідношення на спільному святі. Тож через це, та й через іншу причину, організатори вирішили запросити місцевих вкраїнців, що мали коріння з Січі. Щоправда, здебільшого запросили тих, хто зміг відкрити тут успішну справу чи в інший спосіб доскочити успіхів у житті… про що вони, власне, матимуть змогу розповісти приїжджим.

Втім, навіть із запрошеними гостями, все одно ще залишалося багацько місця поміж столів, тож воно для всіх охочих.

І, щоб додати святкуванню неформальності та веселості, між рядами столів облаштували майданчики з усілякими народними забавами. Майданчики починалися десь із середини міжпромінного простору, і тягнулися до кінців – там де промені-ряди розходилися суттєво один від одного.

Забави усілякі: перетягування канатів, метання кульок для збивання предмети, гладкі стовпи, на котрі треба залізти, та таке інше; а в одному місці просто навалили багацько снігу для того, щоб робили снігових баб.

Ще в області променів розставили декілька десятків багать, з казанами над ними, у котрих триматимуть теплі напої.

Загалом, святкування має вид сонечка, котре радісно світить своїми променями-столами. Але ж, світить тільки в один бік, а в іншому воно немов заходить за обрій. І поки сонце-сцена кипітиме бурхливими танцями та співами, а промінчики веселитимуть людей забавками та їжею, то інший бік, де промінчиків немає, не містить ані людей, ані бурління життя, а тільки пам’ятник мертвому гетьману, і десь за ним пам’ятник жертвам протесту на Бруківці.

– Пугу, – з нотками кепкування роздалося в Орлика за плечем, а потім у його полі зору з’явився чоловік – високий та худющій. І не просто з’явився, а плюхнувся на стілець навпроти Пилипа. – Ти чого такий незадоволений? Хочеш у політики податися?

– Я? – старий козак здивувався, навіть провів долонею по короткій сивій зачісці.

Він здивувався не тому, що Пугач навіть не привітався після кількамісячної розлуки, а словам про незадоволеність. Зазвичай добряк Пилип таким почуттям не послуговується.

– Так, – Микола підтвердив – весело, з капосною усмішкою, – у політики. Особливо опозиційні – у них тільки і беруть людей із незадоволеним обличчям. Бо інакше народ не повірить, що ти опозиціонер.

– Хех, зрозуміло, – коротко реготнув Орлик, випірнаючи з сумних думок про свій настрій. – Хех, тоді дивно, що Зінченко не голова опозиції – думаю, він самий незадоволений, – товмач почав казати як жарт-відповідь, але під кінець веселість у його голосі вщухла. Але веселий настрій, все з тими нотками кепкування, не покидав Пугача:

– Йой, та він просто цей, «вольова особистість». Морда цеглою, і: «Я ні на кого не ображений».