Сонце пересувалося небосхилом жваво. Жваво ж пересувалися і люди вулицями Краматорську, чи його передмістям: швидко перебирали ногами, і квапилися по своїх справах. Із невеселими обличчями, як відмітив Чіпка. Загалом, поводилися так, нібито незабаром не має відбутися святкування.
Чіпка зі Святославом же йшли неквапливо. І парубок дивився на тих людей… як давно він не бачив їх. Людей. Ну, окрім членів свого куреня. Але ж ті майже постійні тренувалися з ним.
Коли парубок виходив на вулиці, в передсвятковий час, то очікував побачити людей більш веселих та спокійних, а не подібних до членів свого куреня. Через це молодий військовий навіть трохи розчарувався.
А ще, прогулянка, що логічно, розпочалася у передмісті. Тобто там, де дорога не мощена, і саме зараз вона була трохи сповнена снігом у перемішку з багном. Тому ще й це підзіпсувало настрій парубку.
Втім, курінний нагадав, що біля міської брами є чистильники взуття, тож з Чіпки гроші на чистку. Тому парубок миттєво забув про цей, як й інші, негаразди, та занурився у подорож світом за високим парканом. Котрий був зі своїми недоліками, але що ж там.
Відверто кажучи, ті ж самі дороги не були прямо таки жахливими. Це вчора вони були багном, а за ніч примерзли. Тому двоє козаків більш-менш спокійно йшли ними, привертаючи увагу навколишньому – будиночкам і парканчикам.
Парканчики були майже усюди, бо передмістя складалося здебільшого з приватних домів та маєтків. Втім, знов таки здебільшого, парканчики були саме що парканчиками, а не парканами, тобто були невисокими складниками оздоблення. А увагу привертали якраз таки візерунками чи розфарбуванням, якщо були дощатими, чи глечиками й іншими речами, що на них висіли.
Щоправда, здебільшого парканчики, як і будиночки, навіть не були побілені, що ж тут вже казати про цікаве розфарбування та інше оздоблення.
Загалом же, два козаки ступали дорогою, та іноді обходили інших людей. А ще вони грілися під сонцем, коли те виходило з-за хмар – сьогодні небо було раптовим.
А дорога була широкою, просторою. І по своїх краях не тиснула будинками, як у місті, а була ненав’язливо обмежена парканчиками. Як вже зазначалося, здебільшого паркани були невеличкими – висотою по пояс, або по коліно, ще й часто становили з себе не суцільний дощатий ряд, а просто нібито каркас. Через подібні парканчики прибудинкова територія добре проглядалася. Та й, коли парканчик не проглядався, навіть Чіпка зі своїм небогатирським зростом багато що бачив поверх нього. І те, що він «багато що» бачив, було йому важливим. І через бажання подивитися як живуть інші, і через просторість, та волю: широка дорога, прибудинкові території, голі дерева, здебільшого одноповерхові хати – вони геть не обмежували Чіпку, даючи йому можливість радіти життю.
Незабаром козаки дісталися брами у місто. Недовго простоявши у черзі, вони опинилися за муром, усередині міста.
У цивілізації, так би мовити. І коли вони підійшли до одного з хлопців-чистильників, та виявилася хвилинка добре огледітися, Чіпка відчув ці зміни; а коли пішли далі вулицями, то поготів.
По-перше, це, власне, дорога: тепер вона була покрита бруківкою, а сніг її майже не вкривав. Тільки на краях, де дорога переходила у стіни двох-трьох поверхових будинків, були невеличкі замети. На самій же бруківці сніг, котрий встиг насипатися після прибирання і досі трохи сипався, був із відбитками взуття, копит і коліс.
По-друге, білого загалом стало менше. Снігу було немало, але на дорозі він лежав не рівномірно, а заметами; а там, де він лежав рівномірно та багато – на дахах – там Чіпка не бачив, бо це ж не маленька хатина, що до того ж на істотній відстані. Тут інша щільність забудови. Більше каменю, цегли, дощок, та менше землі й дерев.
А ось чого було багацько, так це кольорів. Їх стільки, нібито той білий колір снігу пропустили крізь призму, й він усіма кольорами веселки розпластався по вивісках, відкритих прилавках на перших поверхах будинків, по людях, стінах, вітражах, та по інших складниках оздоблення.
Місто. Тим більше столиця – одразу видно заможність в оздобленні. І око милується ним.
Обидва ока Чіпки тим і займалися – милувалися, хай він і місцевий, навколишнім. Тоді як Святослав, цей старий козак, він ішов поруч, підлаштовуючись під ходу парубка. І та хода то прискорювалася, коли вдалі показувалося щось особливо цікаве, то сповільнювалася, коли та даль виявлялася досягнутою, і тепер мала бути розглянутою.
Коли хода підлеглого особливо сильно сповільнювалася чи прискорювалася, старий курінний морщився, але недовго, та все одно ніяк не висловлював свого незадоволення.
Все ж таки, ця прогулянка для Чіпки – йому треба розвіятися, бо десь попереду на нього чекають великі та смертельні випробування.