Розділ 2/9

У кімнаті знаходилося дві людини. Вони сиділи один навпроти іншого, по різні боки столу, у зручних кріслах.

Щоправда, хай крісла і дарували приємні почуття від почивання у них, бо насправді були зручними, але ж тільки одна людина сиділа спокійно.

Розслаблено, розвалившись.

Друга ж людина сиділа прямо, не торкаючись спиною оксамиту оббивки. І дивлячись на першу.

Про обидві ці людини можна було б сказати, що вони майже мали зайву вагу. Вона проступала що крізь службовий одяг синього кольору, котрий облягав фігуру чоловіка та заганяв його у певні рамки, що крізь барвисте і багато прикрашене вбрання, котре нещільно сиділо на фігурі жінки та обмежувало її настільки, наскільки того хотіла вона.

Перша людина, чоловік… він обмежений. І одягом, і службою – він охоронець порядку. Не того, що на вулицях, а того, котрий за стінами та ґратами тюрми.

– Ви впевнені, що хочете зробити це? – обережно спитав він.

Друга людина хмикнула. Оглянула начальника тюрми, що напружено сидів у зручному кріслі – так, немов воно було стільцем у кімнаті для побачень.

У тюрмі.

– Так.

– Навіть враховуючи, що саме ви підговорили Лиховоду? – продовжував обережні розпитування охоронець порядку.

– Так, – тут жінка спохмурніла.

Сьогодні вночі, чи то рано вранці, вона знов провела розмову в тюрмі. Так би мовити побачення.

Сумне.

Але яке сталося.

– Ваше право, пані Бояна, – не дуже впевнено сказав служитель правопорядку.

– Так, а ваші – гроші, – багатійка кивнула на мішечок, що лежав на стільниці між ними.

При цьому вона трохи повеселішала. Певно, від вдалого вислову.

Вдалою ж була і плата, як на думку правоохоронця – хай той мішечок був маленьким, але й і не золото там виблискувало, а коштовне каміння.

– Так-так, – покивав начальник тюрми, та знов зітхнув, цього разу рішучіше. – Як ми і домовлялися – вартові, що проводжали вас до його камери, чи бачили це, сьогодні трагічно помруть при його втечі. А прибиральник, котрий колись помітив вас у нього – в себе у квартирі. Ну й сама втеча – допоможу вашим людям. З мого боку все?

– Так, все.

– Добре. І, звичайно ж, я не зможу затягнути з оголошенням тривоги після того, як виявлять втечу.

– Але півтори-дві години є? – уточнила багатійка.

– Саме в той час, що цікавить вас – так. А потім обхід, і вбитих знайдуть, – кивнув начальник тюрми.

– Достатньо часу, – жінка кивнула.

І замовчала. Мовчав же якийсь час і чоловік.

– Ну, тоді, ем… радий нашій співпраці, – чоловік узяв свою плату та встав. – На все добре, пані Бояно.

– Так-с, на все добре, – багатійка слабко усміхнулася та кивнула на прощання.