Розділ 5/5

Опівночі. Крізь маленьке віконце під стелею задуває вітерець. Але це не бентежило колишнього лідера країни північників – людину, що декілька місяців очолювала Думу.

А тепер цей велет знаходився у кімнаті, що була не за його габаритами – що фізичними, що амбіційними.

– Гав-гав! – пролунало приглушено.

Приглушено, але недостатньо тихо. І, що саме головне, пролунало занадто вкотре.

– Чортова псина, – тихо, безсило видихнув чоловік.

Великий чоловік у маленькій кімнаті. Він сидів на своєму ліжку, притулившись могутньою спиною о голий камінь стіни.

– Гав, – пролунало ще раз від собаки, котрого один з вартових приводить на чатування.

Гав був коротким, не злим, навіть не гучним, але після нього понурий та безвиразний Святогор раптово набув емоцій – злих – і вони знайшли вихід у його гучному рику:

– РАААА! Заціпся, шавка! – проричав справжній хижак.

Хижак, що сидів за камінням стін і залізом ґрат. Точніше, сидів хвильку тому – зараз же він, миттєво підвівшись, загупав своїми велетенськими кулаками і по тім стінам, і по тім ґратам; загупав, щосили у своїх богатирських руках. Та тільки собака, що жалісливо заскиглив у віддаленні, був чутнішим за глухі звуки тих ударів.

Ті залізо та камінь не видавали значних звуків, бо навіть не поворухнулися. А поворухнулися б, чи, що треба в’язню, зруйнувалися б, певно, тільки від якогось мітичного меча-кладенця. Бо вони були замагічені великим, неймовірно могутнім магом.

Тим самим, що переміг його.

Тим самим, що позбавив його ока.

І світ, котрий велет може бачити, зменшився… до невеличкого простору невеличкої кімнати – камери, що немає ані замків, ані дверей. Звільнення же не передбачується.

Святогор припинив гупати. Лють ще не вщухла, але чоловік усе одно ступив кілька кроків назад, і сів, немов рухнув, у ліжко. Котре, на відміну від попередніх речей, жалісно заскрипіло… тоді як Святогор схопився долонями за своє некрасиве кам’янеподібне обличчя, нібито ховаючись від маленького всесвіту довкола себе.

Раптом вух богатиря дісталися звуки кроків.

– Що, хтось вирішив наказати за погану поведінку? – сказав у повітря Святогор. І відняв долоні від обличчя.

На губах грався вищир.

Кроки наближалися. Тож Святогор встав та підійшов до ґрат. Але замість вартових перед ним предстала людина, що замінили його на посту голови дружинників.

– Дмитрій? – богатир ухопився долонями за ґрати. – Ви знайшли меч-кладенець? – замість вищиру на обличчі в’язня блискотіла надія.

– Ми дізналися де він знаходиться. Я відправляюся за ним.

– Чудово… – тихо відповів Святогор.

– Так, – кивнув Дмитро, та, не прощаючись, пішов.

Святогор же, у душі котрого панувала круговерть різноманітних почуттів, ступив крок назад.

Його потужні руки, що трималися долонями за ґрати, натягнулися. І Святогор згадав, як він цими долонями видавлював око Івану.

Щоправда, потім Іван видавив око йому.

Але… долоні-то при ньому.

Цілі.

І готові помститися родичу.

Ніч рушила спокійною ходою. Але не всі були спокійними в цю ніч.

Чіпка сів у ліжку.

Вишневецький-молодший важко дихав. А ще він тільки що прокинувся від жаху. Жаху, у котрому все починалося доволі добре – він подолав свого батька, відрубавши йому долоні. Але далі, коли його родич перетворився на велетенського вовка, всі його кінцівки чомусь були на місці. Всі. І закінчувалися вони гострими пазурами. Котрі незабаром почали шматувати тіло парубка, що, здавалося б, здобув перемогу.

– Трясця… – видихнув Чіпка. Потім він утопив своє обличчя у долонях, нібито ховаючись від жаху, що марився йому в темряві його кімнати.

А потім він утопив своє тіло у ліжку – ліг.

Які ж важкі ці два дні. Відтоді, як він дав слабину, та почитав казку, йому постійно важко. У моральному сенсі. Сили наче є, але працювати, тобто напружуватися, геть не хочеться. Ще й з рук все валиться. Що навіть його курінний відзначив.

Парубок зітхнув і розслабив тіло. Зокрема й руки, котрі звалилися з його обличчя. Відкриваючи вид на темну стелю.

Парубок легенько здригнувся.

А потім почув чиїсь кроки, від чого його серце несподівано сильно застукало у грудях. Але пройшла хвилька, парубок розібрав кому належать ті кроки, і почав заспокоюватися.

Кроки змінили свій ритм – стали тихішими та обережнішими. Незабаром у двері постукали, та, не очікуючи відповіді, їх відчинили.

– Мені здалося, чи це ти тільки що налякався? – спитав старий характерник, подивившись на парубка; звичайно ж, він бачив у темряві.

– Так, пане, Святославе, – Чіпка сів у ліжку, та подивився на свого курінного. Той ступив у кімнату.

– Це я тебе налякав? – трохи здивовано спитав старик.