Розділ 4/5

Людина на ім'я Бояна вбивала свій час.

Жінка сиділа у приміщенні. Воно було не значним за розмірами, але знаходилося поруч із кабінетом значної особи – гетьмана.

– Пан Лубко скоро повернеться? – спитала Бояна; людина, що єдина сиділа. А спитала в однієї з двох інших людин, що стояли – козаків-вартових у парадному вбранні, що охороняли двері у порожній кабінет.

– У ясновельможного пана гетьмана зараз важлива нарада, – відповів козак, після чого, через невеличку заминку, ввічливо додав: – Пані.

– Я знаю, я не це питала, – з нотками незадоволення відмітила жінка. Після чого, трохи зморщившись, махнула рукою, та відвернула голову від співрозмовника.

Козак, що був з особистої сотні гетьмана, прокрутив пальцями вус, та легенько кивнув. Кому кивнув – не зрозуміло, адже його співрозмовниця вже відвернулася.

Остання, третя людина скосила погляд на товариша, але нічого не сказала.

Бояна – сорока трьох річна жінка. Ростом метр вісімдесят, відносно широкоплеча та міцна як для жінки, ще і її вага майже перевищила рамки нормальної, згідно з лікарями, ваги, але вона все одно мала ладну та приємну оку постать. Обличчя ж у неї було не дуже красиве, здебільшого через масивні губи та ніс, а також дрібнуваті темні очі. Але чорне волосся спадало до лопаток вже розкішною гривою. Розкішне у неї було також і вбрання… бо Замойська найбагатша людина у країні.

Тим часом жінка пробіглася поглядом по цікавому та дорогому оздобленню передпокою, не знайшовши ці позолочені візерунки, лаковані дошки, розкішну люстру зі свічок, та багато чого іншого ані цікавим, ані дорогим. І це навіть враховуючи, що багатійка пам’ятала цю кімнату аскетично оздобленою; і це навіть враховуючи, що вона пам’ятала і передпокій у кабінет гетьмана в колишній резиденції. У неї, пані Замойської, в подібних умовах слуги живуть.

Бояна хмикнула – багатійці сподобалося останнє порівняння.

А потім вона подивилася на стрілки настінного годинника, і легенько нахмурилася.

Найбагатша людина країни, що завдяки своїм статкам мала велику мережу підкупних політиків, посадовців, держслужбовців, газетників, та взагалі будь-кого, повільно вдихнула. А потім на цей же кшталт видихнула, намагаючись позбутися разом із повітрям і незадоволення на голову країни.

На гетьмана.

Вони домовилися на розмову, а той запізнюється. Бо зайнятий. Зачинився у залі для нарад зі своєю командою генеральних старшин. Жменя людей, котрі майже пальця о палець не вдарили, щоб досягти своїх висот. Вони просто виявилися знайомими людини, Лубка, котрий навіть не був головним на Бруківці. А, між іншим, без Замойської нічого б у чинного гетьмана не вийшло – тільки через неї протест народу успішний, ці нікчемні посадовці генеральні старшини, а Лубко гетьман. Через Бояну. Людину, що всього у своєму житті доскочила якраз таки самотужки. Без гроша в кишені, без батьків, без гарної освіти, звичайна дівчинка з притулку – нічого не було, а тепер вона цариця у цій країні.

Багатійка незадоволено видихнула, і притулилася головою о стіну.

Замойська доскочила статусу найбагатшої людини в країні ще при попереднику Вишневецького, шістдесятирічному пану Тарасенко. Ближче до кінця його терміну, але вже при ньому. У тридцять з невеличким років, між іншим.

Жінкою, між іншим.

Справжня генійка з притулку.

Можливо, саме це і дратувало гетьмана Тарасенко у Бояні: молодість, багатство, вплив… стать. Або щось інше. Як би то ні було, але гетьман постійно намагався потопити Замойську – найбагатшу… та і майже найвпливовішу людину в країні.

Тому на наступних виборах Замойська доклала усіх своїх зусиль, але зробила гетьманом свого ставленика. То була така ж, як і вона, відносно молода й амбітна людина – Єрмак Вишневецький.

Людина, але трохи вовкулака.

Певно, тому-то згодом Єрмак і почав показувати свій норов. Аж допоки не забув остаточно, хто привів його до влади, та не почав диктувати вже свою волю.

А тепер Вишневецький за ґратами.

Закономірність.

Замойська нахмурилася – сумна закономірність. Вишневецький був гарним партнером.

А далі Замойська скривилася – закономірність ще й дала збій. Бо зараз гетьманську булаву тримає не її ставленик, пан Лиховода, а менш підконтрольний пан Лубко. Втім, той же самий Лиховода виявився таким собі партнером, як показала сьогоднішня розмова.

Розмова. Доволі неприємна. Хоч і важлива.

Багатійка тільки що вийшла з камери, відчуваючи невеличку заздрість її мешканцю, котрий віднедавна має змогу просто відпочивати. Що той, на диво… на диво Замойської, і робив.

Втім, у камері відбулася розмова не з Лиховодою. І наступна, невеличка розмова, також була не з ним – коли багатійка опинилася у коридорі, то побачила Віктора Дяченка. Людину, котрій Замойська через Лиховоду допомогла стати війтом Краматорську.

– Вітаю вас, пані Бояно! – ввічливо поздоровався із нею Дяченко. А ще зупинився. Як і тюремник, що йшов у нього за спиною; тюремник же за спиною багатійки зачинив двері у камеру, та теж застив у очікуванні.

– Так, доброго дня, – повільно кивнула пані Замойська у відповідь.