Розділ 3/5

Ліс незвичне людському оку середовище.

Втім, у ньому живуть і не люди, з очима, а песиголовці, котрі якраз таки з оком. Одним, відносно великим. І розташоване воно на собачій голові, не відносно великих істот, що мешкають серед дерев. Котрі, у Лісі, також великі.

Песиголовці це людиноподібні істоти. Вони мають зріст здебільшого від двох до двох з чвертю метрів, але зустрічаються особини й вищі, навіть до двох з половиною метрів. Вони широкоплечі, вельми м’язисті, з міцними кістками та шкірою, котра в них бліда. Ці істоти з головою пса, і одним оком на переніссі. Вони мають пащеку, повну гострих зубів; з гострого та міцного у песиголовців ще пазури на руках, через що руки називають лапами, на кшталт хижаків… і від хижаків у них ще гарні органи чуття та реакція, а ще любов до м’яса. Людського.

Колись давно територія Лісу була царством лихийців, цілком звичайним, цілком звичайних. А потім… спочатку з’явилися песиголовці, а за ними Ліс. При цьому велетенські дерева, що покрили усе царство, вельми ускладнили життя його мешканців… ще й інші чинники… і тому єдина країна розвалилася на безліч уламків. І в одному такому уламку, деспотії боярина Романова, нащадки котрого стануть імператорами, опинилися незвичайні лихийці – песиголовці.

На початку таких незвичайних лихийців було мало. А потім більше, і більше, і більше – їх розмножували. Не вони плодилися, а саме що їх розмножували.

Бо, чому б не збільшувати кількість тих, хто може воювати замість тебе? Саме так подумав той боярин.

Так песиголовці і почали воювати. Точніше, їх примусили.

Звичайно, примусити богатиреподібну істоту слухатися іншого, а тим більше помирати за нього – складно, здається навіть неможливо. Але песиголовці не можуть користуватися зброєю чи щитами. Тож списоносці, або, якщо песиголовець у кольчузі – то арбалетники з важкими арбалетами – і песиголовець вже йде уперед, на ворога, бо там хоч є шанси вижити.

Через малу чисельність песиголовців використовували у спеціальних загонах, обвішавши бронею, та пускаючи у таранний удар. Або використовували в інший спосіб – люди вельми винахідливі.

А ще вони жадібні. Тому, коли песиголовців стало вдосталь, почалися великі війни. І, чим більше розмножували песиголовців, тим ті війни були кривавішими… та успішнішими.

Ось в такий спосіб лихийці, звичайні та незвичайні, захопили усю Русь. Ще й на інші материки відправляли свої кораблі, сповнені звиклими вбивати песиголовцями, та озброєними людьми.

Золота доба великої Лихицької імперії.

Тільки от, ця доба плинула у ті часи, коли панувала сталь. Річ, проти котрої песиголовці доволі такі ладні були. Але коли з’явився порох… а, головне, поширився серед поневолених людей – ось тоді песиголовці, ці незвичайні лихийці, виявилися вразливими.

Перед безліччю поневолених народів.

Порох став головною проблемою імперії. Намагаючись вирішити її, імперці згадали про амулети для знаходження химерників, що було зроблено набагато раніше. Маги спробували зробити подібні, але вже для знаходження пороху. В них не вийшло, бо магія занепадала, і сучасні маги не могли відновити складну структуру пошукових артефактів.

Тим часом рух спротиву поширювався, причому швидко, неймовірно швидко поширювався. І тоді імперські маги вирішили піти іншим шляхом – переробити наявні амулети для пошуку химерників на амулети для пошуку пороху. Химерники на той час вже вважалися знищеними, тож лихийці пішли на такий крок. Тільки залишили декілька амулетів для пошуку химерників; котрі, втім, вже ймовірно і знищені.

Створити нове в магів не вийшло, але переробити старе – так. Тож із цими амулетами, що відчувають порох навіть крізь землю, і почали ходити каральні загони по містах і селах. Знаходячи у когось порох, імперці вбивали його, а також його родину. А ще всіх знайомих чи сусідів, якщо на тих падала хоч маленька тінь підозри.

Жорстокі заходи. Втім, для імперців звичайні.

Звичайні. А підкореним людям так осточортіла подібна звичайність, що вони не відступили навіть після жорстоких розправ. Та й ті сотня-дві амулетів, що мали не такий вже і великий радіус дії, не зламали супротив ані вкраїнців з киримськими татарами, ані інших підкорених народів.

Ще й вкраїнці з Січі, побачивши настрій свого народу, довірилися звичайному шляхтичу, а в майбутньому гетьману-визволителю, та пішли війною на велику Лихицьку імперію.

Коли песиголовців почали перемагати рушницями, це поставило під загрозу їхню, а також лихийців-людей, країну. Велич Лихицької імперії могли б урятувати ті самі люди, масово опанувавши ті рушниці та гармати, та вставши на захист своєї країни.

Тільки от, вони відвиклі воювати. Точніше, відвиклі ризикувати життям.

Нащо, якщо для цього є інші?

А у тих інших не було тих, хто помирав би за них; тим більше за чужі їм інтереси… такі, за які взагалі помирати не хочеться. Тому, коли визвольна війна вкраїнського народу затягнулася, та здалася загарбникам безвиглядною, деякі песиголовці просто перестали виконувати накази. І завдяки цьому, нарешті, хребет ворога було зломлено.

Звичайно ж, під ворогом мається на увазі саме ще лихицький імперський народ, звичайний, та не дуже.

Спочатку імперці покинули свої колонії за межами острова Русь, де також розпалилися повстання. Але навіть згрупувавши усі свої підконтрольні сили на, як вони казали, своїх ісконноруських землях, вони все одно не витримали тиску народу, що боровся за свою незалежність. Тож із рештою їх вигнали у Ліс.