Розділ 2/5

Гетьманська резиденція велика. І її головний корпус все також височіє над Бруківкою Незалежних монструозною та чужорідною спорудою. Особливо зараз, у глибокий вечір, коли комплекс похмурих будівель осяюється тільки місячним сяйвом, а зсередини них щось сяє жовтувато-червоними вогнями.

Освітлення, певно.

Або щось потойбічне. Навіть демонічне.

Дем’ян Лубко голова козацької країни. І зараз він сидів за столом, у компанії генеральних старшин. Це люди, котрих він назначив, щоб вони виконували важливі функції.

Суддя завідує судами загалом, та сам іноді береться за огляд справ, коли вони занадто важливі. Підскарбій відає грошовою політикою країни, та самими грошима у держскарбниці. Писар займається веденням державних справ, і дипломатичними відносинами з іншими країнами. Хорунжий відповідає за зовнішню розвідку. Осавул доглядає за правопорядком на вулицях міст та сіл, та карає винуватих. Обозний відповідає за військові справи, та здійснює загальне командування у разі війни. А бунчужний керує внутрішньою службою безпеки.

Верховоди сиділи за столом, у приміщенні середніх розмірів. Воно було світле, як завдяки освітленню, так і завдяки оздобленню: жовтуватим шторам, потинькованій стелі, підлозі застеленій полірованими дошками та великим світло-коричнюватим килимом поверх. У подібних же тепло-світлих тонах були й меблі – великий стіл, та глибокі, для спокійного сидіння, крісла навколо нього; а стіни оббити лакованими світлуватими панелями.

Загалом, разючі зміни у порівнянні із голим камінням та аскетичним оздобленням. Бо нова влада вирішила зробити символ поганих часів вкраїнського народу… ну, точніше, найгірших… загалом, резиденцію Вишневецького змінили.

Втім, чомусь так сталося, що зміни почалися зсередини… а зовнішнього виду не торкнулися. Поки що, певно… через брак коштів; а ще через те, що посадовці та держслужбовці більше переймалися дорогим ремонтом своїх кабінетів, а не тим, що треба не бути якимось там поганим символом.

– Ну що ж, товариство, завтра опівдні відбудеться зустріч із січовиками – будемо домовлятися про реформи, – сказав Лубко. Потім, без запалу, втомлено покачав своєю напівсивою головою. Його вільна зачіска похиталася туди-сюди над плечима, а чоловік кашлянув, та виправився: – Розмовляти, точніше. Хоча, враховуючи майбутні вибори в Усенародну Раду та інше, треба саме що домовлятися.

Сказавши, він оглянув присутніх. Генеральних старшин. Тільки нещодавно генеральних старшин, але вже звиклих до своєї нової влади. Втім, зараз вони зволікали з відповіддю. Тільки голос однієї з них розірвав тишу:

– Як на мене, не треба зволікати з реформами. Хоча б з економічними, бо від грошей залежить усе інше, – висловилася пані Ольга Златорчук – генеральний підскарбій. – А не це ваше, пане Дем’яне, «розмовляти».

– Пані Олю, – звернувся до неї генеральний осавул. – Економічні? Ви про що? Їх-то ми якраз зробили: знизили і податки мануфактурникам, і мито на товари що ввозяться, і багато чого іншого. Ви тут найбільш не ображена, найбільш овіяна славою реформаторства серед нас, – чоловік, хоча вже незабаром чоловік похилого віку, похитав своєю головою.

– Пане Шуляк, – жінка подивилася на нього. На людину, що відповідала за порядок… та за покарання, у разі його відсутності. – Під економічними реформами я мала на увазі, наприклад, збільшення покарань за хабарництво. Це ж не ваша, а моя єпархія, правда? – із нотками сарказму спитала вона.

Ольга була жінкою років сорока, а Шуляк чоловіком років п’ятдесяти п’яти; та в генеральну старшину вони потрапили водночас, з відносно не високих посад, тому якоїсь поваги до старшого Златорчук не мала.

– Олю, – незадоволено нахмурившись, втрутився у розмову гетьман, – я вдячний тобі за твої реформи, вони насправді допомогли нашій економіці, але… зараз не час гризтися. Нам треба визначатися із тим, як виходити з ситуації.

Лубко уставився на політикиню середньої руки; колись середньою – до того, як він зробив її генеральною старшиною.

– Перепрошую, пане Дем’яне, – поважно, втім без особливого розкаяння, відповіла генеральний підскарбій. А потім висловила новий задум: – Може, тоді зробимо зміни у суді? Така вимога в них також є, – і вона з очікуванням подивилася на гетьмана.

Втім, відповіла інша людина.

– Для того, щоб назначені ними судді тебе посадили, Ольго? – незадоволено сказав їй генеральний суддя, пан Байда. – Особливо, по статті зі збільшеною відповідальністю за хабарництво? – чоловік казав таким тоном, що ставало зрозуміло – йому неприємна ця людина, котра єдина з тут присутніх може легко проводити свої реформи та отримувати за це політичну вагу.

– Можна задовольнити цю умову частково, – продовжувала жінка. Втім, вже не виказуючи невеличкої зверхності.

– Це ж судова реформа, – припідняв руки у гору, власне, головний суддя. – Те, які саме люди будуть виносити вирік – це найважливіше. Я згодний, що можна збільшити відповідальність за хабарництво. Хоч на все життя за неї саджати у тюрму. Головне, хто буде саджати. Або не буде, – пан Байда договорив, і легенько сплеснув руками.

Два генеральних старшини незадоволено уставилися один на одного.

– Із таким настроєм ми насправді будемо тільки розмовляти, – незадоволено блиснувши своїми сірими очима, відмітив Лубко.