Розділ 6/6

Іван стояв біля могутнього дуба, поруч із його коріннями. Ті зміїлися землею, а потім уходили під неї – у пітьму. А Іван стояв у вечірніх сутінках. Стояв на кордоні північників та південників. Стояв, і…

Він подивився на свої руки. Такі звичайні. Хоча десь під Древом бажань маг відчував великий згусток чарівної енергії…

Руки парубка почали робити паси, губи шептати слова закляття, а розум його формувати.

Сутінки, котрі поступалися нічній темряві, осяяло джерелом світла: перед Іваном з’явився світляк. Яскравий, але тільки через темінь довкола. А так звичайний.

Такий же, як і до прохання царевича дати йому великої сили.

Колишній царевич впав на коліна, прикривши обличчя руками. Зокрема, прикрив своє око. Через що він перестав бачити той темний світ навколо. А темний, бо світляк згаснув, і світ для парубка знов втратив барви, ставши сутінковим.

Плечі парубка легенько затремтіли. А з підборіддя закрапали сльози.

Людина плакала, і разом із тими сльозами з Івана виходив біль за зруйноване життя, за недосяжність своїх бажань, за страх, за неможливість жити так, як він хоче. Саме це тиснуло на пихатого парубка, змушуючи його робити те, що він майже ніколи не робив.

Плакати.

Втім, незабаром людина втягнула в себе повітря, разом із тим переставши плакати. Іван провів руками по обличчю у сльозах, його тіло перестало тремтіти, і… і це тіло повільно впало на землю.

Воно впало на бік, а потім на спину. При цьому праве плече неприємно ткнулося коріння, через що було незручно, але… але Іван більше не рухався.

Парубок не помер, хай він і лежав без руху, навіть руху ока. Просто, коли він змусив себе перестати плакати, як виявилося, він змусив себе не робити останнє, що він хотів би робити.

А більше бажань не було.

Василина знов розчаровано похитала головою.

– Та ти дослухай, – сказав Рефат, на реакцію жінки. – Древо бажань не дало йому сил, і він, бувши без бажань біля Древа бажань, просто рухнув у його корінні. А згодом, вже у темряві, до нього прийшла Либідь. Вона якимось дивом дісталася до нього.

– Ова! Певно завдяки… – подавшись у кріслі уперед, радісно почала жінка, але зупинилася. Господиня дубинської фортеці одразу подумала про їхній потаєний хід зі складського приміщення, але ж, хай вона і довіряє Рефату, таємницю вартує тримати в таємниці. – Так що, що сталося? – відносно спокійно спитала вона.

Ніч тиснула на парубка згори. Певно, намагалася розчавити північника-вигнанця. А той і не противився – просто лежав.

Десь на задвірках свідомості, що стояла покинутою будівлею, тліючим вугіллям курилася думка: «Треба пошукати союзників в іншому місці».

У світі ж стільки країн, що вороже ставляться до його батьківщини, тож не відмовляться втрутитися в неї своїми брудними моцаками… напевно.

Або ж усім байдуже…

…на його країну.

…і на нього.

Іван ледь чутно схлипнув.

Раптом, у декількох метрах від нього, пролунав скрип, немов хтось відчиняв дерев’яний люк. За ним почулося дихання та звуки рухів людини, що звідкись вилазила.

Невеличкий переляк промайнув все тією ж покинутою будівлею… зрозумів що нікому до нього немає справи, та зникнув.

Іван зітхнув та заплющив око. Воно все одно вже більше нічого не бачило – хмара найшла на місяць.

Світом остаточно запанувала темрява.

– Іване, ти тут? – тремтячим голосом спитала людина.

– Либідь?

Парубок, смикнувся. А потім різко сів, а потім і підвівся. Він квапливо почав запалювати світляк. І закляття ще не оформилося, а парубок вже побачив у навколишній темряві обрис дівчини – вона стояла поруч зі стовбуром, у декількох метрах від нього.

А потім світляк засяяв, освітлюючи їх.

– Либідь… – парубок сказав тихо, наче радісно, але водночас із сумом. – Либідь, – повторив парубок; при цьому його плечі опустилися, а він сам осунувся.

Навіть світляк потьмянів.

– Ваню… я знайшла потаєний хід, та збігла до тебе…

Дівчина несміло наблизилася до парубка. Її голос все також тремтів, як і тіло. Чи то від холоду, чи то від сильних хвилювань, що добре проглядалися її не дуже красивим обличчям.

Либідь стала поруч із ним, і обережно взяла його великі долоні у свої маленькі. Вона підняла свою голову, та знизу-вгору зазирнула йому в обличчя та в око – то дивилося униз…

На землю.

– Ваню, будь ласка, подивися на мене, – дівчина сказала, а її очі сповнилися сльозами.

Парубок знов зітхнув, і подивився на дівчину. Людину, що тримала його за руки.

– Ваню, все добре?

– Все… кепсько.

– Але… – дівчина, що знайшла спосіб дістатися коханого… її голос неймовірно сильно тремтів… – Ми будемо разом? Ваню?..

– Я… нічого немає, Либідь, – парубок відвів погляд. – Нащо? Що? Хто я?..