Розділ 5/6

Либідь усміхнулася.

– Ну то що, ще партію? – весело спитала вона у парубка.

Вони все також сиділи за грою в шахи. А ще сиділи у кріслах, за столом. Крісла були плетеними, з довгих клаптів, та деінде просвічувалися квадратиками. Стіл був з суцільної деревини, круглий, лакований. Меблі розташовувалися на невеличкому майданчику, покритому каміннями, поміж яких рясно пробивалася трава, а десь навіть яскраві квітки. Цей майданчик знаходився посеред саду, в тіні дерев, котрі майже повністю захищали від вечірнього сонця. А між дівчиною та парубком все також, окрім стола, була шахівниця, на котрій фігури застигли у програній для колишнього царевича позиції.

Іван подивився в очі Либіді, слабко усміхнувся, і вже розплющив рота для відповіді, як його увагу привернуло щось за її спиною. Він легенько нахмурився.

Дівчина побачила вираз обличчя парубка, і її серце почало стукати швидше. Настільки, що навіть віддавалося у неї у вухах. Чи то хтось ступав позаду неї?

Вона обернулася.

Там ішов її батько, серйозний, але для нього це не те щоб рідкість. Позаду нього йшли декілька дружинників і придворний чарівник. І всі вони прямували до них.

Лебідь розслаблено видихнула, та обернулася до парубка.

– Ти чого? Мого батька налякався? – останнє речення вона сказала з усмішкою.

Колишній царевич перевів на неї нахмурений погляд, і зітхнув.

– Погані передчуття.

– Йой, ну ти чого? – вже без усмішки, із ноткою суму та нерозуміння, сказала дівчина. – У вас щось погане сталося? – тихо спитала вона у нього, але парубок не відповів.

Тим часом князь з бійцями підійшли. Дружинники з чарівником зупинилися в метрах трьох від стола, а князь став у метрі від шахівниці. І мовчки дивився то ліворуч, на царевича, то праворуч, на доньку. Свою єдину.

Іван встав, та кивнув князю. Рюрикович, вже звиклий до рівного ставлення від колишнього царевича, покивав у відповідь. Либідь же сиділа, а її обличчя набувало похмурості.

– Іване, я хочу поговорити з тобою, – почав Радомир, – наодинці, – це він сказав вже своїй доньці.

– Я хочу бути присутньою, – із нотками рішучості та прохання сказала Либідь.

– Що ж, твоє право, – князь покивав, а потім перевів погляд на третю особу монаршої крови з тут присутніх. – Іване, сьогодні ми вже мали з тобою розмову. І я дещо не договорив. Бо сам не був упевненим… – Рюрикович трохи подумав, та завершив: – Загалом, ні я, ні більшість інших верховодів не збираємося йти війною на вас. Тому ми не підтримаємо тебе у твоєму прагненні повернути трон.

– Ви втрачаєте можливості, – Володимиров, котрий наповнювався безвиразністю в очікуванні страшних слів, а точніше позбувався емоцій та бажань, під кінець промови раптово сповнився тих емоцій; щоправда, на цей раз незадоволених, гнівних, що знайшли вихід на його скривленому обличчі та у його палких словах: – Я ж готовий укласти з вами багато невигідних торговельних та інших договорів. Я ж… – парубок смикнувся убік Либіді… але тільки смикнувся, після чого замовчав та сів несподівано спустошеним.

– Натякаєш на династичний союз? – зневажливо хмикнув князь, що звичайно же знав про зустрічі доньки з колишнім царевичем. Знав, і не вважав їх чимось іншим, ніж спробою Володимирова маніпулювати ним. Бо, хай доньку він і любив, але… але вона насправді не дуже красива. Навіть для одноокого.

Іван, що ледь помітно скривився від зневаги, з усім тим подивився в очі князю, та рівним тоном сказав:

– Так. Ми можемо поріднитися.

– Як несподівано, – Рюрикович знов хмикнув; і все на той же зневажливий кшталт. – Знаєш, це неприємно: я пригостив тебе, поставився по-доброму, а ти намагаєшся використовувати мою доньку задля досягнення своєї мети.

Парубок стиснув кулаки, його вилиці загострилися, а голова нахилилася уперед так, що він дивився на співрозмовника з-підбров.

Дружинники за спиною князя поклали руки на руків'я мечів, котрі поки що знаходилися у піхвах, а чарівник поклав руки на пояс, засунувши за нього великі пальці; напружені пальці.

– Іване, загалом, ти почув мене. І як ти маєш розуміти, озвучене рішення не спонтанне, а зважене, і ти не зможеш переконати мене, нас. І повідомив я про нього тут, на кордоні моєї країни. Загалом, на цьому все. Завтра я повертаюся у Краматорськ, а тобі не раджу. Тобі там нічого шукати.

Від слів князя Іван хмурився, аж допоки знов спустошено не видихнув.

– І куди ж я? – парубок опустив голову. – Що мені робити? Як жити?.. – він похитав головою.

Радомир зітхнув, геть без зневаги.

– Іване, у тебе непомірний апетит. Ти бажаєш того, чого не можеш. Не знаю, – князь похитав головою, а потім сказав: – Якщо тобі не ради не у нас, не у північників, то можеш сходити до Древа бажань, котре якраз на кордоні між нами – може воно допоможе.

– Ви знущаєтеся? – колишній царевич знов напружився.

– Ні, роби що хочеш, – князь махнув рукою, вмить утративши бажання продовжувати розмову, та зібрався йти.

– Ні! – рішуче подала голос Либідь.

Усі здивовано подивилися на неї.