Розділ 4/6

Обід минув кілька годин тому, та ще через кілька годин зайде сонце. І Василина, як вчора у вечірній час, або до цього денний, а ще до цього ранковий… загалом, вона йшла коридорами своєї фортеці. Своєї не по праву власності, а по ступеню родинності цієї кам’яної громади та її серця. Бо цими коридорами Василина ходила і коли служила чинушею середньої руки, і коли вибилася у полкову старшину, і коли очолила її, ставши полковницею; та насправді, вона ступала тут і до повноліття, коли навідувала свою матусю – полкового писаря.

Життя Василини міцно пов’язане із фортецею, бо її матуся прослужила полковим писарем майже двадцять років, аж поки за станом здоров’я не переїхала у тепліші краї – на киримський півострів. Її ж донька покидала Дубинськ на довго тільки одного разу, коли декілька років здобувала освіту у столичному колегіумі.

Столичному, так. Бо дочці полкового писаря тільки найкраща освіта. А потім, одразу після вишу, посада тієї чинуші середньої руки – бо в такої матусі вона, рука, меншою і не могла бути.

Втім, те, що Василина певною мірою скористалася можливостями свого народження, а по-іншому кажучи – непотизмом – не означало, що донька своєї матусі лінувалася.

Жінка перестала йти коридорами – тепер вона підіймалася сходами.

Василина взагалі не часто лінувалася у своєму житті. І багато в чому якраз через матір. Та знала як замотивувати, заохотити до справ свою доньку. Що, до речі, допомогло симпатичній, кмітливій та трохи гордівливій дівчинці не запишатися, а працювати над досягненням все нових і нових вершин. Що Василина і робила, на відмінно закінчивши школу, потім колегіум, ну а далі добре виконувала свої обов’язки на посадах, котрі доволі-таки не повільно замінювалися на вищі.

Тридцяти двох річна полковниця багато у чому зобов’язана своїй матусі. Хоча, найголовніше її досягнення, а разом із тим розчарування, так це посада полковника, котру вона досягла сама – без допомоги родительці, що тоді вже поїхала в Ескі Кирим. Так, зв’язки та репутацію Василина отримала ще при матусі на посаді писаря, але печатку полковника сама.

Жінка зупинилася біля дверей, та постукала у них.

Єдине погане, що вона отримала від своєї родительки, котра знала як її замотивувати, так це злість, котру вона відчуває, коли в ній розчаровуються чи незадоволені.

Двері відчинилися. Їх відчинив Рефат, котрому Василина виділила одну з кімнат у вежі для гостей. І зараз він стояв у дверях, трохи здивований неочікуваним візитом.

– Ти ж не ображаєшся, що я учора ввечері так гостро відреагувала на… – жінка затягнулася, не знаючи як побудувати фразу.

А все через те, що, насправді вона прийшла сюди взагалі з іншої справи, але вирішила сказати це, причому зненацька, не підготувавшись.

–… що я гостро відреагувала на твою реакцію на мої слова? – все ж таки договорила вона. Трохи розтягнутим, але спокійним та буденним тоном.

– Ммм, – чоловік не одразу зрозумів суть питання. Коли ж зрозумів, «а-кнув», та відповів: – Та ні. Так-то нормально. Нікому не подобається, коли до нього ставляться так, як я… ну не те щоб я погано поставився, але… загалом, нормально все, – він заспокійливо махнув рукою. А потім усміхнувся, та спитав: – Ти за цим прийшла?

– З такої дрібної справи я б послала тобі лист голубом, – із натяком на зневажливість махнула рукою і жінка. – Хоч це було б довше, – задумливо відмітила вона. А потім знов махнула рукою і помотала головою, розплескавши увсебіч своє чорне волосся. – Не туркай голову. Я прийшла поспілкуватися про інше, – вона поправила зачіску. – Хотіла ще раніше, але вельми зайнята була. Впустиш?

– Звичайно, – Рефат посунувся убік, пропускаючи полковницю у кімнату.

Василина зайшла, оглянула кімнату, та попрямувала до одного з двох крісел, що стояли біля маленького столика і кількох вузьких вікон-бійниць. Дійшовши до крісла, пані полковниця розвернулася, та рухнула у його обійми з легким стогоном і заплющеними очима.

Рефат же, котрий зачинив двері та попрямував до другого крісла, побачив цю поведінку. Він зітхнув зі співчуттям у серці – вона знов втомлена. Хоч і значно менше, ніж учора ввечері.

Він сів у друге крісло. А вона розплющила очі та подивилася на нього.

– Я так розумію, – сказав Рефат, – що ти прийшла поговорити про «провести у гетьманські покої»?

– Так, – усміхнувшись кутками губ, кивнула полковниця. – А ти що, проти?

– Та ні, – відповів колишній пан полковник. Його погляд набув серйозності. – Насправді, мене це цікавить.

– Звичайно, кого ж це не цікавить.

– Насправді… а ти? Тебе не цікавить?

– Ну, – Василина затягнулася із відповіддю. – Можливо коли-небудь потім. Я занадто молода і… не знаю. Не впевнена.

– До чергових виборів гетьмана десь чотири з половиною роки. Ти як раз перетнеш вікове обмеження у тридцять п’ять років, і можеш захотіти, – відмітив Рефат.

– Ну тоді й подивимося, – без запалу знизала плечима жінка.

– Було б краще одразу визначитися із цим. На березі, так би мовити. Бо занадто багато політичних, та й не тільки політичних союзів, зруйнувалися від того, що потім виявлялося, що партнери не на те розраховували.