Розділ 3/6

Літо добігало кінця. Втім, хоч зараз і була друга половина серпня, сонце смажило ледь не потужніше, ніж два місяці тому. Хоча що Івану запам’яталося два місяці тому найбільше, так це те, що відбулося не під сонячними променями, а місячним сяйвом; а ще під крики болю, страху, та, під кінець замаху на царя, поєднанням цих жахливих речей в Івані.

Зараз же життя Івана покращилося. Воно не було таким, як, наприклад, понад два місяці тому, чи таким, як бажалося би колишньому царевичу взагалі, але зараз йому стало спокійніше та приємніше. Згадки про минулий біль та страх згладилися.

Стало краще, тільки от, коли ж його бажання здійсняться? За, наприклад, два місяці? Навряд чи – тутешній князь та інші верховоди південників, як би північник не намагався їх підбурювати, запалу щодо війни не виказували. Що можна пояснити багатьма речами, котрі зрозумів північник за час життю у південників.

По-перше, південники живуть у країні своїй, і зосереджені на внутрішньому житті: у них відбуваються якісь свої народовладні процеси, і вони не прагнуть втручатися у справи інших. Північника це трохи здивувало – він думав, що всі країни люблять цим займатися, та не відмовляться підпорядкувати собі таку велику країну, як його.

По-друге, у них тут, хай і монархія, але вона обмежена певними законами, і не така деспотична як у нього… колись була. Зараз-то в країні північників демократія, адже бояр тепер обирають. Втім, поки що всі старі бояри залишилися на місцях, бо до нещодавніх виборів у Думу інших кандидатів просто не допустили через якісь формальності. Але, хай бояри притискають народ, плюють на закони та на права цього самого народу, що до речі не подобається демократичнішим південникам, але це все одно демократія. І в країні південників ця зміна політичної системи сусіда багатьом прийшлася до душі.

Колишній царевич це розумів, тому-то й обрав за головну ціль переконати саме князя, як теж монарха.

«Рюриковичі ж колись правили усією Краматорською Руссю! Я готовий бути васальним князем, а ви можете бути великим князем!» – спали на думку Івана його палкі слова, що він сказав князю на ранковій зустрічі.

«Так, але коли це було? При моїх пращурах, Іване. А зараз… не треба нам цього. У мого народу свій уклад речей, у твого свій. Мене не вабить об’єднуватися з вами хоч в якісь союзи… ось якраз через це – ти ж зараз злишся через наше небажання воювати та лізти у справи вашої країни війною. Війною, розумієш? Нам цього не треба», – відповів йому голова південників, Радомир Рюрикович. Після чого натякнув на закінчення зустрічі.

Що вельми засмутило парубка.

Єдине, через що колишній царевич сподівався, що він ще не програв у своєму прагненні повернути царство, так це те, що князь не відмовляв йому в зустрічах. Ні в княжому палаці, ні на званих заходах у Краматорську, ні в поїздках по країні. Ось як зараз, наприклад – князь приїхав перевіряти одну зі своїх фортець на кордоні, але ж не відмовив царевичу, коли той попросився поїхати з ним. І виділив час на зустріч.

А потім натякнув на її закінчення.

Ось такі думи зараз переймали колишнього царевича.

Либідь же думала про інше. Вона сиділа поруч із ним, по інший бік шахівниці з виставленими фігурами. Тож думала над своїм ходом.

Взагалі, невродлива дівчина знаходилася доволі близько з красивим парубком, але під її куцими бровами світилися розумні світлі очі, а її тонкі вуста часто осяювалися доброю усмішкою. Через це дівчина не часто соромилася компанії красеня.

А зараз вона взагалі не соромилася, а:

– Ось! – дівчина радісно усміхнулася, та пересунула свою фігуру. – Мат! Я здобула перемогу! – і Либідь підняла такі ж радісні, як і усмішка, очі, на парубка навпроти неї.

Іван при виді радості на обличчі, в голосі, та в усьому виді дівчини, теж усміхнувся. Втім, коли відповів їй, голосом пролунав смуток:

– Ага, а я програв.

– Йой, Іване, вибач… – Либідь трохи знітилася, поглянувши на Івана з легкою провиною у своїх світло-зелених очах. – Тобі й так сумно було до партії, ще і я… треба було менше радіти…

– Облиш, – парубок похитав головою, та при цьому хмикнув, позбавляючись того суму; припинивши відкручувати собі голову, він пожартував: – Жінки мають право перемагати чоловіків, у цьому немає нічого непристойного.

Ну, пожартував не в тому сенсі, що жінки насправді не мають такого права, а у тому, що дівчина ж мала на увазі інше.

Але те інше вже пропало, розчинилося, а на його місце повернулася радість. А потім ще щось, що вилилося у зауваження:

– Йой, нагадувати жінкам про їхні права, це так важливо, ми ж можемо забути, – з незрозумілими парубку інтонаціями промовила Либідь.

– Ну… більше не буду? – невпевнено спитав він.

– Ага, не будь. Краще спробуй відігратися, – завзято сказала вона.

– Ну то може зіграємо в те, у що я відігратися зможу? – парубок подивився на дівчину, котра несподівано для нього виявилася розумнішою за нього.

Втім, наскільки він знає, вона частенько грає в настільні ігри зі своїми друзями. Тоді як він зі своїми… з богатирями махав мечами, тож різниця в здібностях геть не дивна.

– Ем… – дівчина розгублено задумалася.