Розділ 2/6

Місяць пройшов свій шлях небосхилом, пішов за небокрай, а замість нього встало сонце; воно по зимовому жваво досягло зеніту, і перевалило за нього.

Зміна місяця та сонця. Саме так Олеся Забужко відчувала зовнішній світ у тому місці, де вона перебувала.

У тюрмі.

Вони, тюрми, у Козацькій Вкраїні є. І здебільшого вони не те щоб поганої якості, але, все ж таки, низькуватою.

Втім, хай Олеся Забужко жінка не висока, але камера в неї як номер у гарному постоялому дворі – камера простора, світла, добротно обставлена меблями. Ще й послуги нагадують про постоялий двір, бо їжу приносять прямо в номер. Щоправда, приносять її люди у формі та з дубинками, і заносять крізь металеві двері, що зачиняються не зсередини, а ззовні. І ту ззовність видно тільки крізь маленькі віконця під стелею.

Втім, хоч ззовність видно кепсько, але іноді вона приходить у притулок жінки сама, і не тільки у вигляді шуму, вітру, сонця, чи охоронців, а й у вигляді відвідувачів. Єдине що, ті відвідувачі приходять не часто, ще й мають неприємну самотній людині звичку – уходити.

– Олесю, дякую тобі, – Іван по-доброму усміхнувся, дивлячись в очі своїй колишній товаришці.

Самотня ж людина, у котрої під час нечастих зустрічей з людьми ззовні легенька усмішка й так була постійною… вона усміхнулася ще більше.

– Так, пані Олесю, дякую за пораду! – сказала третя, та остання з людей, що були присутніми у камері пані колишньої голови столиці.

– Будь ласка, – усмішка, що осяювала обличчя Олесі, трохи потьмяніла, коли вона подивилася на цю третю людину – пана Віктора Дяченка, чинного війта.

Хоча, Олеся назвала б цю третю людину по-іншому – той, задля допомоги котрому Іван Лиховода відвідує самотню жінку.

Напевно.

Лиховода залишився на своїй посаді краматорського полковника. Ще й безліч нагород отримав за те, що допоміг невтручанням на Бруківці. А Дяченко став головою міста після запеклих двоетапних виборів, в останньому раунді котрих змагався з Миколою Гнатюком «Пугачем». Він здобув перемогу з відривом у всього-на-всього кілька пунктів. І якби не допомога інших, зокрема його покровителя – пана Лиховоди, то цих двох пунктів Дяченко би не набрав.

Олеся зітхнула, знов перевівши погляд на Івана.

Її колишній товариш заходив до неї тільки один раз… до виборів. Під час же них, та після, навідувався багато разів, але завжди зі своїм ставлеником, із котрим Забужко ділилася своїм досвідом; майже увесь час їхньої зустрічі.

Втім, якусь частину зустрічі Іван розповідав про політичні новини. Причому такі, про котрі не пишуть у газетах, а котрі обговорюють тільки самі обізнані люди. І пані Забужко, хоч наступні декілька років їй ще сидіти за ґратами, хоче бути обізнаною людиною. Хоча б умовно.

– Що ж, я піду, – наступник Забужко, котрий інформацію від Лиховоди вже знав, покивав усім на прощання. Він постукав у двері, почекав поки відчинять, та покинув камеру.

Жінка та чоловік залишилися наодинці. І столичний полковник почав розповідати свіжі новини. Він розповідав і про щось умовно відоме з газет, але під іншим, більш обізнаним кутом, і розповідав про щось геть таємне.

Наприклад, цього разу з геть таємного Іван розповів їй про те, що цар царів узяв в облогу місто передостаннього царя, слабкого, і має незабаром захопити його. А потім збирається рушити до останнього, хай і найсильнішого. Тобто, лідеру колись роздроблених лихийців залишилося захопити тільки два клани, і тоді його армії у Лісі робити буде більше нічого.

Доволі цікава та приголомшлива інформація, враховуючи, що офіційно напад лихийців малоймовірний.

А ще Лиховода розповів, що в Лубка із Замойською назріває суперечка. Олігархиня змушує гетьмана вибивати з Пізньої Зорі поступки, як, наприклад, право не приймати закони про утворення реєстру олігархів, та безліч інших, що обмежать не дуже законну діяльність Замойської. Тоді як гетьман хоче об’єднання із січовиками, чи хоча б якихось кроків у цей бік. Бо і песиголовців побоюється, і через три місяці вибори народних представників в Усенародну Раду – вищий законодавчий орган країни – і йому хочеться більшості у ній; гетьман хоче, прагне, але ж і Замойській не може відмовити, бо та допомагає своїми підкупними політиками, газетами, чи в інший спосіб.

Іван розповідав новини десь пів години, давши жінці відчути себе значним політиком у своїй камері. А ще просто жінкою. Бо, чомусь же він приходив до виборів?

Тому Олеся Забужко сиділа, слухала, охала, та відганяла думки, що її використовують. І сподівалася на краще.

Але ось Лиховода трохи квапливо зазбирався. Вони тепло попрощалися, і чоловік пішов займатися важливими справами. Перед тим нагадавши, щоб вона нікому не розповідала про почуте.

І жінка, з губ котрої легенька усмішка ще не зникла, відкинулася у кріслі, посиділа так декілька секунд, а потім взяла в руки книжку, та продовжила її читати.

Бо їй було цікаво, а може навіть важливо знати: чи використовує він Либідь, чи все ж таки ні?