Розділ 4/4

Вечеря добігала кінця.

Насправді, здебільшого вона до нього і добігла, бо з їдальні вже пішла більшість козаків. Тільки то тут то там за столами сиділи компанії, що скоріш спілкувалися, ніж їли. Втім, галасу стало не більше, а менше, а ще зник постійний стукіт приладів для їжі о тарілки чи стільницю. Хай деякі люди ще їли, тому ці звуки все ж таки подекуди лунали, але, коли середовище людей у їдальні змінилося на затишніше й тихіше, то і люди почали їсти тихіше, та й загалом тихіше поводитися.

Рефату подобалася ця атмосфера: негучні розмови, нечасті та ледь чутні стуки від процесу прийняття їжі, теплота, що зігрівала та не була душною, теплі ж кольори самої їдальні… ну й компанія.

Більшість розійшлися, залишилися тільки він, Шибайголова, хорунжий Бодан і пані підскарбій Нагорняк.

– Ну, товариство, піду я. Всім на все добре! – сито ікнувши, сказав Бодан.

– Так. На все добре. Доброго вечора, – відповіли йому. Чоловік кивнув Нагорняк та Шибайголові, та поніс свою тацю з посудом до буфету, а потім пішов на вихід.

– Йой, – здивовано-розпачливо вигукнула Нагорняк, подивившись на настінні годинники. – Майже годину вечеряли. Моя фігура цього не витримає, – жінка жалісливо зітхнула, та подивилася на Рефата. – Я не сильно погладшала? – і сорокарічна жінка, що була навіть трішки більше за киримського татарина, але насправді тільки трішки, повертілася перед ним, сидячи на лавці.

Рефат, легенько втомлений дорогою, іншими справами, а потім розмовами під час вечері, здивувався такій поведінці жінки. Проте самовладання не втратив, тому відповів спокійно:

– Та ні, пані Оксано, ви не погладшали. До того ж, якщо ви переймаєтеся правилом не їсти після шостої – та ви майже і не їли, ми здебільшого спілкувалися.

– Ага, – жінка відвела від нього погляд, відсторонено покивала, про щось розмірковуючи, а потім усміхнулася та почала збиратися. – Ну я теж піду. Василино, пане Рефате, на все добре! – і вона пурхнула тим же шляхом, що і хорунжий.

– Здається, Оксана очікувала від тебе компліменту, – втомлено усміхнувшись, сказала Василина.

Жінка сиділа вже не так близько до Рефату, як спочатку. З відбуттям інших вони трохи відсунулася, а ще підперла голову правою рукою, повернувшись уліво. Так їй було зручніше спілкуватися з іншими, зокрема, зі старим товаришем з опозиції.

– Можливо, – кивнув Рефат, що сидів у подібній же позі, що і Василина, але повернутий у її бік. І рукою голову він не підтримував, бо почувався краще за неї. – Враховуючи, як ти мене нахвалювала цю годину, тепер всі жінки хотітимуть мене, – чоловік також, як і Василина, слабко усміхнувся, дивлячись їй в очі.

– До речі, не чула, чи є в тебе жінка, чи ні? – спокійним тоном спитала Василина.

– Та ні, – награно буденно відповів Рефат, а його погляд впав нижче, а потім убік. Разом із головою – але та вже не впала, а повільно та спокійно підлаштувалася під погляд.

– Дивно. Тобі же вже тридцять шість років. Нікого не підчепив за цей час? – з іронією спитала Василина.

– Були партнерки, та якось не зрослося, – знизав плечима чоловік.

– Навіть коли став полковником?

Рефат, не змінюючи положення голови, повільно перевів погляд в очі Василині.

– Ти думаєш, що я хочу жінку, котра поведеться на мій статус? – безвиразно спитав дрібний киримський татарин.

«Втім, її думки не дивні. Враховуючи мою зовнішність», – із нотками розчарування подумав чоловік.

Певно, жінка відчула це розчарування. Або щось інше. Як би то ні було, вона випрямила спину та сіла прямо; поклала руки на стільницю, її голова перестала косити на старого товариша, а почала дивитися уперед, разом з очима, що вже не виражали доброзичливості. Після чого її губи стиснулися, потім зібралися колом, а щоки трішки впали – вона провела язиком усередині.

«Знов? Як у старі недобрі часи», – із сумом подумав Зінченко. Після чого незрозуміло чому легенько кивнув, і також випрямився, подивившись на посуд перед собою – треба віднести.

Тим часом Василина зітхнула, ледь помітно осунувшись. І не повертаючись, сказала:

– Ненавиджу твоє незадоволення.

Сказала без звинувачення чи агресії.

Сказала втомлено.

– Я втомилася, тому так і сказала. Звичайно, я не мала на увазі твою зовнішність. Точніше… – тут жінка підняла ту ліву руку, спершись її ліктем о стільницю та торкнувшись пальцями скроні; вона прикрила очі та похитала головою. – Так, виходить що мала. Ти ображаєшся?

Рефат обернувся до неї, але мовчав. Він дивився на руку Василини, котрою вона сховалася від нього, та міркував.

– Насправді, ти не зробила нічого такого, – зрештою сказав чоловік.

Жінка повернула до нього голову. При цьому руку не прибирала, але вона трішки провернулася, та тепер підтримувала її голову кістками пальців за лоб; але рука в жодному разі не заважала їхньому зоровому контакту.

– Але ж ти образився?

– На крихітку, – опустивши погляд, але натомість піднявши руку, великий та вказівний пальці котрої майже дотикалися один до одного, покивав чоловік. Потім він опустив руку та повернув погляд до очей Василини. – Це дивно що я образився на ці слова з твоїх вуст, так-то я звикнув до подібного… не знаю чому цього разу вони зачепили, – сказав він, знизавши плечима.