Розділ 1/4

Літо. Місяць. Дві людини.

Літо обдувало прохолодним вітерцем, місяць осяював просторий парк і, зокрема, стежечку між деревами; а люди цією стежечкою ступали.

Тихою ходою, бо гуляли.

– Тобі не вартує спати? Завтра ж тренування, – спитала перша людина. Перша і за віком, і за силою; і за статусом – цар.

– Відверто кажучи, я втомлений, – погодився з першим другий. Другий і за, поки що, силою, і за, поки що, статусом – царевич; віком же першим він не буде ніколи… тільки якщо перший чоловік не помре раніше, а царевич проживе довге і щасливе життя. – Втомлений, але ж в інший час ти зайнятий. А я хочу з тобою поспілкуватися.

– Ого, приємно, – з усмішкою сказав батько сину. – І про що ти хочеш поговорити зі своїм родителем?

Іван важко зітхнув, і затягнувся у паузі. Вочевидь, він не був упевненим, що варто порушувати ту тему, що хотів… та, зрештою, вирішив порушити. Тому обережно сказав:

– Сьогодні Святогор ледь не вбив мене на тренуванні.

– І це та тема, через котру ти вирішив не спати? – із ноткою здивування спитав батько у сина.

– Папа, я серйозно, – Іван почав казати більш упевнено; а ще більш обурливо: – Він геть скаженів у своєму незадоволенні мною – він дійсно ледь не вбив мене!

– Так не вбив же. Значить, не хотів, – знизав плечима цар.

– Але ж він хоче, я впевнений, – парубок зупинився, та зазирнув у вічі батьку. – І коли-небудь він це зробить, – вкрадливо сказав він.

Цар зупинився на мить, хмикнув, сказав:

– Ну так тренуйся, і коли-небудь не зможе, – та пішов далі.

– Ммм… – промукав Іван. Він поникнув, плечі опустилися, а сам він похитав головою. А потім підняв її, подивився у спину батька, постояв так кілька секунд, і наздогнав його.

Спитав:

– Ти нас спеціально стравлюєш? Щоб ми не змовилися проти тебе?

– Ого, – цар підняв брови, підібгав у знак поваги губи, та покивав. – Ну, це правда, – після чого найсильніший маг погладив річ у себе на грудях, котра давала йому ще більшу силу – магічне намисто. – Але що, ти хотів би дружити із ним? Особливо враховуючи, що він кривавий ублюдок, – чоловік із хитрою усмішкою подивився на сина.

А потім додав:

– Як і я.

– Так… ти запам’ятав ці слова, – Іван безвиразно кивнув.

Цього разу парубок не мукав та не хитав головою. Певно, вже звик до неприємних моментів під час цієї розмови.

– Звичайно, – з трохи веселою усмішкою кивнув цар. – Не часто діти кажуть такі приємні слова своїм родителям.

– Папа, – Іван все ж таки не витримав: стиснув кулаки, на мить заплющив очі, а тоном промайнуло щось утомлене та із засудженням: – Це не нормально.

Він сказав це людині, котра була великим магом… і в тому, можливо, частково і була причина дивності царя – послуговування великою надприродною силою робить ауру мага вразливою, через що сильні стрес чи хвилювання здатні впливати на природу людини: на тіло, або ж розум, перетворюючи великого мага на чудовисько.

– У всіх своя норма. Особливо у царів, – великий маг знизав плечима, та відвів погляд від сина на щось інше.

– Чорт… – той похитав головою. – А… а те, що народ ропщить через свої злидні? Спричинені боярами… і тобою, – останні слова царевич казав обережно. А потім трохи, ледь-ледь, але вибухнув почуттями на свого батька: – Чому ти посилаєш приборкувати народ саме богатирів? Захисників народу, папа! Вони мають боротися зі злом, а не… – парубок не договорив.

Він згаснув.

– Хм, – цар хмикнув.

Він зробив це без незадоволення на зухвалість сина – ні, здається, хмикнув навіть із якоюсь гордістю.

– Але що ти від мене хочеш? Вони самі обирають прислуговувати, так би мовити, злу. Це їхній вибір.

Іван поривався щось сказати, але натомість видихнув.

Загалом, батько мав рацію. Це їхній вибір. Але ж… парубок згадав сльози в очах Наташі.

«Але ж ти їм погрожуєш. Сам, чи через Святогора», – подумав царевич. І навіть почав наважуватися сказати це, але батько заговорив першим:

– Ну, а з боярами я скоро розберуся, – поділився той своїми планами цар, що стало повною несподіваністю для Івана. – Я розробив законопроект, що обмежує їхні повноваження у їхніх вотчинах, а то взагалі як царі там. І скоро я проголошу цей законопроект. Ну, і як ти розумієш, після цього у черні буде менше приводів роптати.

– Це… благорозумно, – із нотками радості сказав Іван.

Потім, згадавши про податки, він зам’явся… та обережно спитав:

– А високі податки?

Цар скептично подивився на сина.

– На це є причини. Зовнішній ворог, потреба в армії… загалом, гроші завжди потрібні.

Іван відвів погляд та невпевнено знизав плечима. За відсутності аргументів слова батька прозвучали не дуже переконливо, але…

«Я так-то і сам думав що є якісь причини… – подумав Іван. – У будь-якому разі, якщо батько полегшить долю народу хоча б із боку бояр, то це вже добре», – він кивнув.