Розділ 5/5

Ніч опустилася на Дубинськ, зокрема і на його фортецю.

Щоправда, опустилася не стільки ніч, скільки темрява; та й взагалі ночі ще не було, адже на годинниках позначалася шоста вечора. Але вже було темно. І небо, позбуте сонячних променів, було таким темним, таким важким, і так і тиснуло на землю. А ще тиснула на будиночки, котрі зробили собі люди для захисту: від тварин, від людей, від холоду.

Темрява тиснула, а місто відповідало вуличними ліхтарями, що чітко й впорядковано, немов лицарі світла, освітлювали людську обитель, а також світлом з вікон. Хай воно і сяяло хаотично, то тут то там, але цей хаос було створено людьми та для людей, тому він допомагав ліхтарям-лицарям у їхній справі – захищати людство від темряви та небезпек, що в ній причаїлися.

Безпека особливо важлива для Дубинська, котрий стоїть неподалік від Лісу – місця, де під надприродно щільними кронами дерев темрява просто таки панує. Разом із песиголовцями.

Але влада велетів-людожерів обмежена їхнім Лісом – далі панує чесна сталь і, хай нечесна, але вельми дієва проти песиголовців куля. Тому дубинці, за міцним дерев’яним муром з кам’яними баштами, і особливо гарнізон могутньої кам’яної фортеці – вони мають змогу на відносно спокійне життя.

Життя на своїй землі.

І Шибайголова завжди вважала свою посаду важливою.

Василина, як й інші чинні полковники, була обрана півтора року тому. Під час виборів вона ледь здобула перемогу, з мінімальним відривом від конкурента. І жінка, тоді ще тридцяти однорічна, добре розуміла чому: і її стать, і її вік. Певно, найважливіше, завдяки чому вона виборола перемогу, так це опозиційне ставлення до гетьмана, й сміливість виказувати це ставлення.

Та, насправді не певно, а точно. Молода політикиня добре пам’ятала, як один з багатіїв-коштодавців висловився про неї, коли думав, що вона не чує: «Молода, ще й жінка. Та, наче, не геть безнадійна – колегіум закінчила, і працювала добре, не ледарювала. Загалом, полк не розвалить, а більшого і не треба. Головне, що проти клятого Вишневецького».

І що там думка однієї людини для гордої жінки, що доскочила полковничої посади! Хай вона далеко не перша в історії жінка-полковник, та й під час визвольної війни полковники бували молодшими; але – вона полковник! Нібито це нічого не значить! Так їй зазвичай казали інші союзні верховоди її полку, та вона повністю погоджувалася з цією думкою.

Саме це швидко та з люттю промайнуло у свідомості молодої політикині. А потім вона почула згідний сміх тих самих інших союзників.

Тоді лють миттєво зникла, залишивши місце тільки розгубленості. І легкій образі. Насправді, образа рвалася стати сильною, але жінка змогла її стримати. Але політикиня не змогла стримати себе в минулому темпі: стала менше працювати, більше розважатися, а ще почала пити, хоч і слабо, але алкогольні напої. Її вид занедбав, що сильно бісило, але ті моральні сили, котрі в неї знаходилися на хоч якусь діяльність, вона спрямовувала на примус виконувати полковничі обов’язки, а не на красу.

Василина досягла своєї мети – стала полковницею. А далі… а далі отримала розчарування у своїй перемозі.

Вона розуміла, що поводиться як слабачка; що вартує продовжувати наполегливо працювати, дозаслужити, врешті, повагу цих клятих верховодів та інших… але не знаходила сил на щось видатне. Вона підтримувала себе тільки на плаву; при цьому бувши зануреною погрозливо низько, постійно ковтаючи, але як могла. Чи як хотіла.

Насправді, чого вона точно не хотіла, так це заслуговувати повагу політичних кіл її полку, тих верховодів та інших. Бо вони не заслуговують на це, і Шибайголові їхня повага не потрібна.

А чого вона захотіла після Бруківки – заслужити повагу народу. Принаймні, у її полку. Бо там, на Бруківці Незалежних, під крики болі та страждань, вона зрозуміла чиєї поваги вона бажає, і хто насправді заслуговує на те, щоб його поваги добивалися.

Тож Василина перестала пити, та взялася за справи полку з потужним запалом; і так, запал завжди швидко зникає, як і бажання працювати, але мета, усвідомлення правильності цієї мети – це залишалося, та постійно тягнуло її крізь втому.

Зокрема, що вже не так важливо, але вельми тішило жінку – це її зовнішній вид. Через постійну працю і відмову від згубної звички, її вид покращився – вона скинула декілька кілограмів, ставши стрункою, та й вид її шкіри, особливо на обличчі, став більш живим; хай втома трохи псувала ці зміни, але навіть так всі казали їй, що вона погарнішала.

Василина йшла коридорами фортеці у їдальню. А тільки що дійшла до чергових дверей, за котрими чувся багатоголосий гомін. Відчинивши їх, зайшла усередину.

Одразу потеплішало. Та й затишна і доброзичлива атмосфера обволокла втомлену людину, даруючи їй насолоду. І Василина, втомлена за день… відверто кажучи, за місяці важкої праці, вона прийняла цю насолоду: тіло жінки розслабилося, а на губах з’явився натяк на усмішку. Так вона й пішла уперед. Між рядів дерев’яних столів і лавок, до буфету, а потім до свого місця – воно було вкінці їдальні, біля стіни.

Їдальня знаходилася у череві фортеці, та мала великі розміри завширшки та завдовжки, щоб умістити півтисячі козаків гарнізону та майже триста козаків дубинської сотні. І ці декілька сотень людей зараз сиділи та їли; і пили. І грілися! Саме так: безліч людей, відносно невеликий простір, і теплі напої та страви – оце відрада для людей, більшість з котрих проводила час у неприємних умовах зими.