Розділ 4/5

Літо, сонце, дві людини.

Усі вони були присутні на майданчику. І саме двоє останніх кружляли один навколо іншого, та були готові вдарити один одного затупленою сталлю своїх навчальних мечів.

Перша людина – парубок вісімнадцяти років, Іван, царевич. Росту десь метр дев’яносто, широкий у плечах, та зі значною мускулатурою. Його ніс прямий, очі ясно сині, підборіддя вольове, вилиці гоструваті, а світле волосся спадає до шиї. Загалом, красень такий, що найвродливіші принцеси мають добиватися його уваги. Хоч часи і не сучасні, та пристало навпаки.

Хоча, звичайно, рівність має бути, а не оці всі «мають».

Певно, через якісь там «маєш», другій людині на майданчику і не подобався ані царевич, ані його батько – цар.

Друга людина – це чоловік років сорока, коротко стрижений, не дуже красивий, бо з масивними та немов кам’яними рисами обличчя. У нього були темні, як темрява очі, а сам він був неприродно високий, та не те що військової, а богатирської статі. Святогор, брат царя. Богатир. Голова богатирської дружини. І такий сильний, що навіть інші богатирі бояться його. Хоч і не пристало богатирям боятися чогось.

Тут Святогор замахнувся своїм мечем, що завдовжки був ростом з царя.

Вартує зазначити, що цар, тобто брат велета Святогора та батько високого Івана, сам ледь півтора метра росту мав через якийсь жарт природи. Утім, це компенсувалося великим, значно більшим за зріст маленького деспота, магічним даром. Настільки великим, що давав можливість диктувати свою волю.

Щоправда, якщо повертатися до росту, то Іван мав потенціал стати сильнішим магом за батька, але його дар нічого не компенсував: ані красу, ані розум, ані міць, ані ріст. Не компенсував, бо не треба було – все у молодого царевича із цим було добре. А у його дяді, окрім краси, було не просто добре, а гарно. Неприродно гарно. Для його-то двох з половиною метрового росту, метрового розмаху плечей, та гори м’язів.

Загалом, хтось би міг назвати царя невдахою, котрого обділили доля; та серед трьох згаданих родичів обділеним долею вважав себе Святогор. Бо метровими плечима він міг розмахувати, а крилами волі не дуже.

Велетенський меч із замаху перейшов в удар, попрямувавши до тіла царевича; і ледь не зламавши його.

Той встиг відскочити.

– Дядя! – з обуренням вигукнув Іван.

Похмурий до цього велет повеселішав, і сказав:

– Що, ти і на полі брані кричатимеш своїм противникам: дядя!

– Ні, я вбиватиму магією! – парубок відповів вже стриманіше, але його тоном все одно вітала неприязнь. І цю неприязнь царевич вирішив виплеснути ударом вже свого меча.

Це був єдиний спосіб виплеснути свою неприязнь на свого дядю.

Бо, яким би могутнім магом, чи завдяки дару, чи завдяки легендарному артефакту-підсилювачу, не був батько Івана, та навіть він зайвий раз не тиснув на свого брата-підлеглого: і через неймовірну богатирську силу, і через дружину богатирів, котра годувалася за його, царській, кошт, але боялася свого командира.

А, як відомо, де страх, там і підпорядкування.

Або бажання вбити.

Тільки от кого?

Тим часом меч царевича, що завдовжки був суттєво меншим за дядин, все одно небезпечно пурхав метеликом навколо цього самого дяді. Точніше, навколо його меча, котрий досвідчений вояка завжди виставляв на шляху знаряддя помсти небожа.

Пройшло декілька секунд, та Іван, важко дихаючи, відскочив від неушкодженого противника.

Святогор же хмикнув із глузливим смішком.

Узагалі, замість цього богатир міг би раптово ступити крок уперед, і, поки царевич ще перебував у відскоку, уразити його. Але відчуття сили та влади над слабшим суперником, що подарував йому невдалий напад небожа, задовольнили брата царя. Тому він вирішив не користатися цією можливістю.

Іван же утвердився на ногах. Він важко дихав, та дивився в обличчя дяді. Родича. Людини, котра у своєму деспотизму та, під час, садизму, перевершувала навіть царя; царевич дивився, та закипав люттю… такою сильною…

І котру він вирішив випустити разом із видихом. Потім глибокий вдих, котрий важко було зробити через нерівне дихання, а після нього якомога плавніший видих.

– Що, племінник, трусиш? – ошкірився злою посмішкою Святогор.

Парубок не відповів. Замість цього він продовжив видихати свої злі почуття.

Ті, котрі він ненавидів у своїх родичах.

– Мені це набридло, – трохи скаженівши від того, що тепер його глузування не досягають мети, і через це він втрачає свій такий нечастий гарний настрій, богатир зробив ривок. І через мить його монструозний меч, що відповідав своєму користувачу розмірами та люттю, обрушився на меч царевича.

– Бамм! – жалібно та неприємно загуділо від удару, після котрого мечи розійшлися.

А ще від удару Іван ледь утримав свій меч; та на цю справу він витратив забагато зусиль та уваги, тому не встиг зреагувати на те, що противник своєю іншою рукою раптово вистрелив уперед, та схопився за його праве передпліччя.

Тим самим позбавляючи можливості користуватися зброєю.