Розділ 3/5

Багаті та безробітні люди мають змогу радіти життю, тоді як ті, що наполегливо працюють… вони наполегливо працюють. А потім відпочивають. Сидячи у кріслі, чи лежачи у ліжку, та дивлячись, наприклад, на… на стелю.

Дерев’яну.

Саме дерев’яна стеля була над головою Чіпки. Як у старі та недобрі часи. Хоча і теперішні часи парубок добрими не назвав би.

Пів року тому, коли Чіпка прокинувся на постоялому дворі, де його очам і предстала стеля з дерев’яних дощок – у той день він виходив проти чудовиська, щоб урятувати себе, та, при нагоді, інших. І врятував. Але ледь не помер. Двічі.

І тепер він знов лежав під стелею… втім, почуття дежавю Чіпка не відчував. Бо він же не прокинувся зараз, як тоді, а прийшов відпочити після обіду. Та й щодо прокидання під дерев’яною стелею – він так робив уже багацько разів у цій своїй кімнаті, то чому ж сьогодні має статися щось визначне, правда?

Може щось станеться, а може ні, та Чіпка зараз відпочиває. Робить те, чим займається нечасто.

Точніше, часто, але через часту ж втому йому так не здається.

«Якщо ні, то продовжуй тренування», – прозвучало у голові молодого козака.

Парубок зітхнув.

А він і тренується: рукопашному та кинджальному бою. У подобі песиголовця, звичайно ж. Для чого, щоб перетворитися на хоча б невеличкого велета, тобто істоту двох метрів та масою за дві сотні кілограмів, у нього кожного разу уходить кілька хвилин. Втім, на початку цей процес займав чверть часу, бо химерник не мав звички перетворюватися на невідому будову тіла.

Хоч повертатися до людської подоби було легко та недовго – всього за декілька секунд.

Перетворившись же на людину, Чіпка брався за книжки вивчати лихицьку культуру, вже сучасну – песиголов’ю. А також вдосконалював свою лихицьку зі Святославом.

Чіпка знов зітхнув, та перевернувся на інший бік. Після цього його зору представ стос книг із лихицькими словами на корінцях; він змучено мукнув, і заплющив очі.

Герой Бруківки поводився подібним чином не через лінь, ні – незабаром єдиний відомий химерник встане, та продовжить тренуватися. Просто, саме зараз вартує відпочити.

Вартує – саме це слово. Бо Чіпка втомився. І втомлюється щодня. Тому відпочивати саме що вартує.

Парубок втомлено хмикнув. Йому на думку спали слова, що він колись сказав Назару з цього приводу: «Ти забув хто мої батьки?»

«Назар», – Чіпка розплющив очі, та подивився на самий низ стосу книг. Там лежала книга вкраїнських казок. Тих, що колись читала йому матуся, а іноді Назар; тих, що парубок вирішив перечитати, щоб покращити свою вкраїнську, та й просто задля того, щоб порозважатися, і отримати хоч трохи задоволення від свого життя… котре день за днем марнується у тренуваннях…

Обличчя парубка зморщилося, а зуби та губи стиснулися; як і кулак, котрий він підняв, а потім опустив на ліжко. При цьому, коли підіймав, рука трохи тремтіла, нібито молодий чоловік стримував свій порив. А поривом було виплеснути раптові сум та злість.

За останні пів року він прочитав одну книгу віршів, і ще від сили третину цієї книги, тобто декілька казок. Так мало, бо постійно зайнятий, втомлений. А коли вільний, то відпочиває, а не розважається. І так у нього пів року постійної втоми. Ізо дня в день. І все заради того, щоб, можливо, померти.

Молода людина вкотре змучено мукнула, та розтиснула кулак. Потім поклала долоню на рот, і провела туди сюди декілька разів; при цьому пальці скособочили ніс та завадили диханню, але втомлену людину це не засмутило. Ані трохи.

Через кілька секунд обличчя розгладилося, зуби розчепилися, а рука почала сповзати з обличчя у бік, увлекши за собою й тулуб загалом. Через це парубок, що лежав на боці, завалився на спину. Долоня ж зупинилася на грудях, а погляд на дерев’яній стелі.

Втомлена людина майже одразу заплющила очі, та видихнула.

Коли батько примушував його постійно тренуватися, це було надскладно, але він нічого не міг зробити із цим… ну, зробив. А потім добровільно погодився на тренування для здійснення великої місії – убити царя царів. Бо тільки він, як химерник, на це здатний.

Взагалі, Чіпка упевнений, що той же пан Святослав із радістю б скористався своїм відводом очей та спробував би вбити царя царів, але ж песиголовці мають занадто гарні органи чуття, щоб невидимий противник став несподіванкою. Тож парубок насправді єдиний шанс свого народу. І тепер, якщо він відмовиться… та він і не хоче відмовлятися. Він навіть не уявляє, що зробить це. Він так не вчинить, ні.

Але ж, через це йому приходиться постійно примушувати себе йти далі. І звичайно, це не виходить. Бо він людина, а не людиноподібний механізм; а людина, якою би благою не була мета заради котрої вона змушує себе страждати від втоми і відсутності задоволення, просто не витримає цього режиму тривалий час. Суто через фізіологію та психологію. Тож Чіпка не витримує, хай навіть він не звичайна людина, і має змогу працювати більше за інших.

Тому іноді дає слабину, та розважається. А потім відчуває, що година слабкості може стати причиною поразки, причиною смертей його народу, і…

Жахливо.

Людина знов видихнула, та розплющила очі. Дерев’яна стеля нікуди не зникла.