Розділ 2/5

Зима. Холодно. Ріки замерзають, дерева скидають листву, а рослини загалом помирають, або готуються пережити важку пору року. Вкраїнські землі покриваються щільною ковдрою снігу. Все покривається: дахи, земля, бруківка, дорога… перехожі. Та вони не радіють такій ковдрі, бо вдома вона якось тепліша.

Через це, та багато чого іншого, життя сповільнюється: люди рідше ходять вулицями, а все більше зігріваються у домах, чи шинках. Там, у шинках, завжди тепло: і через камін, і через купу людей, що там збирається. А ще там весело, бо купа ж людей збирається, і до них приходять кобзарі, та грають їм на кобзі.

Благодатна пора року для них, цих поетів та митців вкраїнського народу.

Хтось із них узимку жвавий у своїй діяльності, а хтось ні. Та і якщо сам жвавий, то свій твір, наприклад, може уподібнити навколишньому життю – зробити його більш повільним, спокійним. А то й втомитися можна від постійного бігу подій.

Краще спокійніше.

«Спокійніше…» – подумав Рефат Зінченко, вільний козак киримськотатарського роду.

Чоловік їхав на коні, що віз його спокійним кроком. Тож вершник міг спокійно придаватися своїм думкам:

«Спокійність це добре, але якось так… ніяк. Коли я був полковником, спокійність мені тільки снилася, а зараз… а зараз вона просто є. Вона, і тільки вона», – чоловік покивав.

Спокійно покивав.

– Стій, хто їде?

Рефат якраз під’їхав до брами, де його і зупинили вартові козаки. Вони були з гарнізону могутньої фортеці, що височіла перед ним.

А ще поруч були сонце та зима. Сонце освітлювало місцевість, а зима припорошила ту місцевість снігом. І він, сніг, був багато де: на дахах башт кам’яної фортеці, на кам’яній же бруківці центральної площі міста, що обгортала просторою смугою укріплення, та на дахах будинків, але вже дерев’яної забудови міста. Міста Дубинськ.

Дубинськ це велике місто з півсотнею тисячею мешканців; велике, і важливе у стратегічному сенсі, бо у кілометрі починався Ліс з його мешканцями-людожерами. Тому Дубинську фортецю оберігав чималий гарнізон, а у самому місті розташовувалася багатотисячна залога напівпрофесійних козаків; а ще в фортеці знаходився один з небагатьох чарівних звукопередатчиків.

Дубинська фортеця стояла на березі ріки Мечетна, по цей її бік. Це була значна ріка, завширшки сто метрів, завдяки чому слугувала гарним захистом для двох сторін фортеці. Щоправда, зима відзначилася і тут, покривши водяну перешкоду шаром криги.

Багато білого, багато сірого – це кольори, що панували фортецею. Ну, окрім полковника, що теж мав певну владу; меншу за владу природи, та набагато більшу за владу звичайних козаків.

– Я козак Рефат Зінченко. У минулому киримський полковник.

Рефат сказав це спокійно; та цього разу за цим спокоєм ховався не сум, а впевненість у собі – хай він зараз і звичайний козак, що нічим не кращій за вартового навпроти нього, та він знає собі ціну.

Вартові задумливо оглянули прибульця.

Зінченко сидів на невеликому, але міцному та бойовитому коні. Він був одягнутий у чорний хутряний плащ, чорну хутряну шапку дизайнерської форми, рукавички із тонкої шкіри… чорні, і чорні ж штани з чоботами, що були з якісної шкіри. І, хай увесь цей одяг і було припорошено снігом, та його добротність все одно проглядалася. Справжній пан, полковник. Але ж дрібна статура… певно, саме вона збивала з пантелику дебелих вартових.

Втім, можна ж перевірити документи?

– Прошу ваш паспорт, і посвідчення про колишнє полковництво, – більш ввічливо, ніж до цього, сказав один із вартових.

Зінченко кивнув. Але свідомістю промайнув: будь у нього печатка полковника, він би без перешкод потрапив усередину, і про нього б одразу доповіли місцевому полковнику. Але… тепер у нього немає того статусу.

«Бо в мене його відібрали», – спокійний хід думок було порушено такою думкою. І вона мала певний супровід: обличчям людини, що в минулому була полковником, промайнуло незадоволення.

Промайнуло швидко, не затримуючись – все ж таки, Рефат насправді став спокійнішим.

Але ж, як би швидко чоловік не опанував свої почуття, але вартові все одно встигли побачити їх. Після чого легенько нахмурилися, змінили пози тіл з розслаблених на напружені, та поклали руки на пояси, ближче до пістолів.

Рефат побачив зміну ставлення до себе, та ніяк не відреагував; зовнішнє.

Замість цього він зняв із правої руки чорну шкіряну рукавичку, заліз рукою під плащ, та дістав свій паспорт і документ про своє полковництво.

Хай і колишнє.

«Все ж таки, колишній полковник все одно має якийсь інший статус, ніж звичайний козак», – із легким сумом, котрий перекинувся на цю думку від неприємної події, подумав Рефат.

Втім, на диво, Зінченко спокійно нахилився у сідлі, та простягнув документи вартовому, що вів із ним розмову.

Вартовий, постоявши без руху пів секунди, неквапливо прийняв документи. Прочитав. Покивав. Простягнув назад.

– Так, Зінченко, колишній полковник. По якій справі прибули?

– Хочу поспілкуватися з вашим полковником, – відповів Зінченко, взявши документи, та засовуючи їх назад. – Це особиста справа, тому звичайно, я не очікую на негайну зустріч, – чоловік натягнув рукавичку назад – повільно, механічно, бо не дивився; дивився же він у вічі співрозмовнику, – але ми непогано знайомі з вашим полковником, – натякнув Зінченко.