Розділ 4/4

Люди кричали, люди плакали. Люди помирали. У калюжах крові.

Хтось помер миттєво, а хтось втратить своє дорогоцінне життя через секунду-другу; деякі ж ще постраждають, але навіть мольфар їм не допоможе. Або допоможе.

Але ж, де ті мольфари? Де лікарі?

Насправді, вони знаходилися у задніх рядах, тому більшість із них залишилася; але частина, разом з іншими протестувальниками, почала покидати площу. Хтось свідомо, а хтось по-справжньому занурившись у паніку.

Але в такий спосіб поводилися задні ряди протестувальників, котрі почули тільки звуки смерті; ті ж, хто відчув її подих, хто побачив кров, або людей, що конвульсивно смикалися у цій крові… більшість із них покинули умовну передову; передову виявлення волі, а не поля бою! А ті, хто не почав бігти, все одно причаїлися: застили від страху, кинулися на бруківку, чи сховалися хто де; навіть за трупами.

Втім, все ж таки, були люди, що поволочили поранених до лікарів.

Пугач, котрого куля ледь поранила, відтягував назад більш серйозно пораненого Орлика. Той взагалі утратив свідомість від своєї рани… на відміну від Назара, котрого тягнув Чіпка. Але свідомий стан пришляха не означав, що він зазнав легшого поранення – ні, він здригався, жалібно стогнав, а з його рота витікала кров. Витікало небагато, але значно більше її витікало із поранення на грудях.

Чіпка тягнув цю людину, із котрою в нього були складні стосунки, але зрештою той підтримав його. І тягнув він його кудись, не знаючи куди – знайомий мольфар пішов у задні ряди, лікувати тих кого відтаскували, але ж чи залишився він після пострілів? А інші залишилися?

Парубок не знав. Але тягнув, бо не хотів смерті людині, котру знав із дитинства, і крім її боягузтва, бачив від неї і багато доброго.

– Назаре, мій шлях не в пекло чи рай… ти куди? – наче й із жартом, але голосом що тремтів, спитав Чіпка.

Йому чомусь здавалося, що треба розмовляти з пораненим, бо в іншому випадку той втратить свідомість.

Назавжди.

– Щщо? Кха-кха… – із нерозумінням просипів той.

– Ти мій пришлях! Чому тоді ти йдеш кудись не туди куди я… тим більше за кромку? Гарний пришлях так не вчиняє, – казав парубок без звинувачення, а з жартом. Крізь сльози.

– Певно, не гарний при… кха-кха… пришлях я, – важко, не з першого разу відповів він. При цьому чоловік винувато усміхнувся, та подивився парубку в очі.

Чіпка подивився на його усмішку, що була винуватою. А ще кривавою.

Його серце стиснулося.

– Ти гарний пришлях! – жарко сказав він, перевівши погляд тому в очі. І раптом усміхнувся, та сказав: – Ти був правий!

– Що? Кха… – знов не зрозумівши, спитав Назар.

– Ти гарний пришлях, бо був правий: я вийшов у місто, і моє вбрання насправді і забруднилося, і порвалося! – сказав йому Чіпка.

Він сказав радісно. Хоч і бачив, що погляд Назара змінюється. Від чого його серце стискалося ще більше, а бажання усміхатися цій людині та дивитися їй в очі тільки збільшувалося.

– Так, кха, – Назар Мартинюк знов усміхнувся, примруживши при цьому очі. Потім прошепотів, без кашлю, з усмішкою на губах: – Я мав рацію…

– Так, мав рацію! – Чіпка знов радісно усміхнувся. – Ти навіть вкраїнську краще за мене знаєш, куди ж я без тебе? – сльози заповнили його очі, заважаючи дивитися в очі… заплющені… котрі Назар намагався розплющити, але в нього не виходило.

Втім, Чіпка побачив, як чоловік смикнув губами, усміхаючись.

Назар почув його слова.

І перестав дихати.

– Ммм, – парубок безсило замукав, та припинив намагатися врятувати близьку людину, бо вона померла.

Сльози декількома краплями витекли з очей… і на цьому все. Болісно було, але плакати більше не хотілося.

Але плач все ж таки пролунав.

Чіпка із болем подивився у бік, звідки почув його. Там він побачив вкраїнця, що безсило плакав над мертвим тілом, вочевидь, близької їй людини.

Після наказу обозного, Олеся зі зневірою та з жахом дивилася на нього: на пана Ворона. А потім здригнулася від злитого залпу, та… із чимось невимовним подивилася на свій народ по той бік щитів.

Він страждав від болю та жаху; а хто не страждав, був мертвим.

Жінка заридала. Але її плечі ледь здригалися, бо вона намагалася утримати сльози, і тому майже не видавала звуків.

Протестувальники потрохи тікали, тож… тож вона у стані переможців, але плакала не від радості.

Ворон обернувся на схлипи; єдиний з присутніх, хто показав занепокоєння жінкою; але саме йому вона крізь сльози сказала:

– Зрадник.

Герой визвольної війни здригнувся від слів як від удару. Осунувся. А потім стиснув зуби, і його погляд, що до того випромінював співчуття, похолодів, та генеральний обозний відвернувся від поплічниці.

Він зробив свій вибір.

Як, втім, і Олеся Забужко, коли не противилася упродовж такого короткого, але такого сповненого на можливості припинити смертовбивство проміжку часу.