Розділ 3/4

– Бездна, – не стримавшись, прошептав Ворон, коли побачив палаючого вартового – коктейль Молотова влучив йому в груди, і зараз та людина перелякано та болісно кричала, сповнюючи серця жалем.

А у вартових люттю.

Котру вони виплеснули на вкраїнців, що нахлинули знов.

А людина, що кинула вогняний снаряд, зараз плакала – цей вкраїнець у жодному разі не бажав підпалити груди та шию іншому вкраїнцю, живій людині; але пляшка незручний снаряд, і влучила саме туди, куди влучила від кидка недосвідченого борця за волю.

Через цю людину, а також через багато інших людей з того чи іншого боку щитів, що випадково чи від страху робили під час нелюдяні речі, зіткнення протестуючих та вартових ще більше набувало бойового характеру.

Протестувальники били кочергами, дубинами, чи іншими важкими предметами по щитах і, якщо була нагода, по незахищених частинах тіл вартових, чи самі брали подобу щитів і з невеличкого розбігу намагалися протаранити стрій, чи намагалися гаками вирвати щити з рук вартових, або ж кидали у них цеглини чи щось подібне.

Вартові ж стояли у два-три ряди, тому мали певну стійкість – передніх же підтримували товариші позаду. Але подібна підтримка допомагала здебільшого тільки не впасти від ударів, особливо таранних, але ж удари по щитах віддавалися у руках, а їм ніхто допомогти не міг. Тому ці руки з часом переставали мати змогу стримувати тиск народу, і знесилені вартові відходили назад.

Та піти на своїх двох було найлегшим способом покинути пекельну лінію зіткнення; багато ж хто зазнавав поранень ніг, облич, плечей, чи, власне, був підпалений пекельністю, і таких відтаскували назад, де ними займалися лікарі чи мольфари. Найжахливішим для вартових був вогонь, але, дякувати богу… чи людям – вогняні снаряди майже завжди потрапляли під ноги вартових.

Загалом, протестувальники тиснули, а вартові відповідали: хай і не всі, бо хтось боявся висунути руку за межі щита; але більшість завдавали ударів. Можливо, вони теж боялися, але лють допомагала їм. І шкіряні дубинки часто знаходили свою жертву, влучаючи у руки чи ноги. Чи в голову. Таких бідолах відтаскували назад, і там ними займалися лікарі чи просто люди, що боялися йти уперед, але бажали допомогти. Допомогти у боротьбі за благо свого народу.

Час плинув. Хоч насправді пройшло ледь кілька хвилин. Але вигуків «Гетьмана геть!» вже майже не лунало, тільки якщо із задніх рядів протестуючих. Бо біля передніх рядів усе більше лунали інші крики: люті, страху, болю. Та плач. Але народ не припиняв боротьби.

Ворон дивився та слухав те, що відбувається, закаменівши; але серце його не було кам’яним: серце старого козака жваво та нездорово стукало, переповнене сумом та жалем до вкраїнців, котрих відлупцювали, чи навіть покалічили ударами дубинок.

А він нічого не робить. Але що він має робити? Це протестувальники винні. Хочуть змін, але ж нащо таким радикальним способом?

«Якщо вам так не подобається гетьман, чого ж ви не почекаєте рік до бісових виборів?! – біль героя визвольної війни сформувався у це питання. – Йдіть по домах, біс би вас побрав!»

Цей жахливий бій тривав тільки кілька хвилин, але, здавалося, що вічність… і здавалося, що він ніколи не закінчиться. Принаймні, так здавалося Чіпці, котрий завдавав ударів укріпленими руками по щитах вартових, або намагався вирвати у них дубинки, і займався цим від самого початку.

Початок. Він був усього дві хвилини тому, але…

Чіпка стиснув зуби, нахилив голову, та продовжив свою справу.

Він уже розчинив більше десятка ударів; але добре пам’ятає цей біль.

Як зараз!

По парубку знов влучили наче й ошкіреною, але все одно такою небезпечною дубинкою.

Тож Чіпка, важко дихаючи та прикусивши губу, ступив півтора кроку назад, і уперся у протестувальника позаду. Але він не привернув цьому уваги, бо розчиняв гематому… котра не встигне налитися, але її біль… він розходився від місця удару, досягав мозку особистості, і казав: «Зупинися».

Раптом опора позаду зникла, і молодий вкраїнець легенько похитнувся. Відновивши за секунду рівновагу, він зі здивуванням побачив, як його збоку обходить людина.

І через ще секунду вона зайняла його нещодавнє місце. Щоб боротися.

Та отримувати свою частину розплати за боротьбу.

Ані протестувальники, ані тим більше вартові, не зупиняли своєї виправи.

Ніхто не зламувався.

Та принаймні одна людина крокувала до цього.

Хоч і стояла бездіяльною.

«Що за бісовщина, чому це відбувається… – Ворон хитав головою; при тому його плечі, як і голова, були легенько опущені. – Заради чого я проливав кров, зокрема і на цій площі… котра тоді ще не була на ім’я Незалежності?»

– Полк не встиг, – похмуро сказав гетьман.

Після цього володар країни стиснув зуби, та зі злістю віддав наказ:

– Відкрити вогонь.

– Ви не маєте право віддавати накази, – тихо сказала посіпака гетьмана.