Розділ 2/4

Під час виправи вартові стояли прямою лінією, але з невеличкою прогалиною у майданчика для виправи. Зараз же гетьман з найближчими поплічниками та мольфарами відійшов назад – недалеко, десь на півтора десятка метрів. А ту прогалину зайняли вартові: під сотню озброєних людей стали на місце, де нещодавно відбувалася виправа між людиною, що боролася за свою волю, та людиною, що цю волю забрала у нього… та безлічі інших. Вартові стали, міцніше ухопилися за держаки щитів, та з неприємним очікуванням подивилися уперед – там, через десяток метрів порожнечі, на них обережно наступав народ.

Ворон похмуро дивився на це, а у вухах лунало:

– Гетьмана геть!

Гетьман же стояв за спинами своїх посіпак, котрі стояли за спинами строю гетьманської сотні, а ті, своєю чергою, стояли за спинами вартових; декількох же сотень цивільних прогетьманських містян як і не існувало.

Проте існував гетьман, та його злість.

– Хай гетьманська сотня відкриває вогонь, – похмуро сказав Єрмак, котрому продовжували підготовлювати руки до приживлення. Надважлива справа, котру не можна перенести на потім.

– Гетьмане? – нахмурившись, обернувся та звернувся до нього Ворон. – Так не можна.

– А що, хочеш, щоб вони вбили верхівку нашої країни?! – маніпулятивно заричав гетьман.

– Вони ще нічого не зробили, – твердо сказав герой визвольної війни.

– Правда, пане гетьмане, вони ж ще навіть нічого не зробили, – стурбовано втрутилася пані війт.

– Тоді стріляйте, коли зроблять! – визвірився на них вовкулака.

Десять метрів повільними кроками… було пройдено неймовірно швидко. І ось людина зупинилася. У лячній близькості від щитів. Залізних. Як і дубинки, що оббиті чорною шкірою.

Але людина не бачить тих дубинок. Вона знає про їхнє існування, але саме зараз вони десь там, за щитом.

Там же, за щитом, і погляд людини навпроти неї.

Людина. То була людина. Чоловік років сорока, з чорним волоссям, що злиплося від поту, та обліпило обличчя. Обличчя, котре постійно то підіймалося то опускалося від частого та переривистого дихання; обличчя, що світилося потом, та очима – широко розкритими, та сповненими страхом.

Таким же страхом, як у неї: в очах, та на обличчі, що також світилося потом; і в серці, що починало швидко колотитися.

Раптом сусід людини зліва, по цей бік щитів, підняв угору дерев’янку, з примотаною на кінці невеличкою залізякою, від чого самодільна зброя скидалася на булаву… хай і геть не гетьманську… але він підняв її, і завдав удару по щиту попереду; а сусід людини, але вже по той бік щитів, трішки здригнувся від цього удару. Але так і залишився стояти.

Людина відвела погляд від сусідів, та подивилася на людину навпроти себе. Та також відвела погляд від сусідів, та подивилася на людину навпроти себе.

Людина має щось зробити. Але що? У неї навіть немає хоч якоїсь подоби зброї. Бо ще кілька годин тому вона просто виконувала свою працю на вулиці, просто жила своїм складним життям, та обливалася потом не від страху за це хоч якесь життя, а від палкого сонця.

Такого теплого, живого.

Але ж, не можна нічого не робити. Варто щось зробити. Людина відчуває це серцем.

Бо не тільки страх панує там.

Людина несміло підняла свою руку, стиснула її в кулак… нахилила голову, закриваючись полями солом’яного капелюха від погляду людини навпроти себе, та завдала удару їй у щит.

Ворон, у душі котрого почав зароджуватися біль від братньої колотнечі, дивився, як натовп почав невпевнено стукати об щити вартових чим прийдеться.

Невпевнено.

Та впевненість збільшувалася що удару.

– Цього достатньо? – незадоволено спитав митрополит, подивившись на пані війта – людину, що формально керує міською вартою.

– Прошу, зачекайте, – із нотками мольби у голосі сказала жінка. – Скоро прийде краматорський полк, і тоді протестувальники розбіжаться! – це вона сказала вже в обличчя Єрмаку, обернувшись до нього.

Удари тим часом стали такими сильними, що вартові, хай їх навіть і підтримували щитами товариші позаду, ледь устоювали на ногах.

Від цього обличчя гетьмана, до котрого звернулася жінка, спотворилося незадоволенням.

А серце жінки пропустило удар, та вона сипло і жваво сказала:

– А поки що я віддам наказ відповідати дубинками!

Пані війт, Олеся Забужко, обернулася до помічника, та віддала йому наказ.

Не вона скаже вартовим бити свій народ.

Але наказ її.

Отримавши дозвіл відповідати, вартові відповіли; і, якщо на початку вони б ударили у пів сили, то після ударів по них, вони вже не стримували своїх. Навпаки – вони вкладали у них свій страх та біль від ударів по своїм щитам.

Від ударів дубинками протестувальники з перших рядів відхлинули назад, тримаючись за поранення, або ж побачивши як б’ють інших; при цьому вони наткнулися на тих, хто стояв позаду і продовжував без розуміння ситуації тиснути уперед.