Розділ 6/6

– Ні! – Орлик не зміг стримати зойку, коли гетьман уразив Чіпку.

Тіло парубка відкинуло на землю. З жахливої рани стрімко ударила кров.

Усі навколо почали схвильовано і зневірено водити руками і головами. Люди дивилися на молодого козака, а потім на гетьмана. Точніше…

– Дідько… – товмач дивився на уламок шаблі, що залишився у руках володаря Гетьманщини. Той також шоковано дивився на залишки своєї зброї.

Тут парубок розплющив очі. Його шия, що була розрізана до неадекватно товстого хребта, почала стрімко заростати.

А вкраїнець почав підійматися.

Його жовто-блакитне вбрання було жахливо розфарбоване кров’ю, але козак вставав завершити свою справу.

Секунда втрата свідомості через больовий шок закінчилася.

Чіпці терміново треба вставати, поки гетьман не добив його… а він вже намагається!

Ледь парубок встав, легенько похитуючись від слабкості, як прийшлося відбивати удар ворожого уламка.

Відбив, і зворотним рухом свого клинка, дивуючись здатності керувати зброєю, спробував дістати батька, що був майже впритул. Але той швидко відстрибнув. При цьому випустивши з руки безкорисну залізку; особливо безкорисну вовкулаці.

«Трясця! Не можна давати йому перевернутися!»

Чіпка зібрав усі свої сили, навіть залишив рану на шиї не до кінця закритою, та зробив ривок нестійкими ногами.

Тіло гетьмана, що приземлився, вже суттєво змінилося, але Чіпчині ноги донесли його до противника, а його шабля зробила два помахи, знайшовши спочатку одне його зап’ястя, а потім інше.

Парубок відхитнувся.

Його ліва нога ступила на криваву бруківку позаду, а напівлюдські лапи його батька впали на бруківку попереду.

Звір же, котрого боялися усі в Гетьманщині, ошкірився, встав на карачки, але заскиглив та впав набік, бо передні кінцівки закінчувалися ранами. Втім, велетенський вовк зогнувся тілом, підскочив, підігнувши передні лапи, обперся їхніми ліктями о землю, а задні лапи зігнув готовими до стрибка; він припав до бруківки та знов показав ікла.

Звір був готовий захищатися до останнього.

Чіпка же стояв у метрі від тих ікл. Обережно прокручував у руці шаблю. Але, за інерцією. Зрозумівши це, він зупинив шаблю в положенні до землі та розпрямив спину.

Шию прострілило біллю. Але він не втратив своєї свідомості.

А його батько свої лапи – так. Тож парубок подивився у хижі очі звіра без бісового страху!

Бо він здобув перемогу над ним.

– Пропоную на цьому завершити, – сказав Чіпка, обережно обернувшись у бік пана розпорядника.

Звір заричав. З люттю, через яку парубок навіть здригнувся.

Цей рик тривав довго, пробираючи до самих кісток. Але з часом рик почав видозміняться, стихати. І через декілька секунд то був уже не рик, а злобне мовчання людини, що признавала свою поразку… але обіцяла помститися.

Розпорядник трішки боязко подивився на гетьмана, після чого кивнув та оголосив про кінець виправи.

До переможця пішли Назар, і січовики з лікарем-мольфаром, котрого обіцяв Орлик.

До переможеного ж пішли митрополит, обозний, пані війт, та група лікарів-мольфарів.

Виправа закінчилася.

Почалася доба наслідків.

Чіпка відвів погляд від переможеного противника.

Це насправді перемога. Йому більше не треба йти уперед, очікуючи, що шабля противника обірве його життя. Його дорогоцінне життя.

Він вижив! Здобув право жити, і жити вільно!

Навіть сонце вийшло з-за хмар привітати з перемогою. Його світло приємно обігріло парубка. І той легенько розсміявся. А союзники, що підійшли, ніяк не дорікнули дивній поведінці – для них вона не була дивною.

Через кілька секунд Чіпка перестав сміятися, бо втомився. Та й боляче. Але усмішка залишалася на обличчі.

Він розслабився, опустив плечі. Відчув якусь важкість у руці. То була шабля.

Вона була у крові гетьмана.

– Чіпка! Чіпка! Чіпка! – заголосив народ, що до цього мовчав, не вірячи в перемогу людини над диктатором.

Парубок слабко усміхнувся.

– Чіпку, я вірив у тебе! – звернувся до парубка Назар. Він радісно поплескав його по плечу, а той з теплою усмішкою прийняв це.

– Так, я пам’ятаю, – відповів Чіпка. При цьому усмішка не покидала його обличчя, як би він не намагався цього зробити. А намагався, бо йому здавалося, що із нею він схожий на дурня.

На живого дурня.

Чіпка знов розсміявся. Не нервово!

– Ахахаха!.. – він заплющив очі та підняв обличчя до сонця, продовжуючи негучно, але так чисто й щиро сміятися.

– Йой, пане Чіпку, ну ви герой, герой, – із доброю усмішкою сказав пан Пилип.