Розділ 5/6

Розпорядник виправою оголосив початок.

Але ніхто не зрушився з місця – Вишневецькі стояли без рухів… як люди довкола них.

А гетьман, між іншим, вовкулака. Але, схоже, вирішив не перетворюватися у свою тваринну подобу. Він би встигнув зробити це за ті кілька секунд, що їх розділяють, але, вочевидь, вирішив проводити смертний бій людиною.

«Смертний? Чи все ж таки…»

Гетьман повільною ходою почав наближуватися до парубка, а той несподівано легенько здригнувся. Бо сьогодні, саме зараз він дізнається, хто спритніше та сильніше – вовкулака, хай і у людській подобі, чи химерник із посиленим тілом.

Вартувало промайнути цій думці в голові молодого козака, як його противник швидко перейшов у наступ. При чому взявши такий темп, при котрому ті метри, що їх розділяють, швидко скінчяться. Та Чіпка був готовий подивитися, хто тут скінчиться першим.

Гетьман наступав швидко. А коли їх розділяло кілька метрів, він здійснив раптовий стрибок, миттєво опинившись неймовірно близько до Чіпки. Не ніс у ніс, а всього-на-всього на відстані шаблі.

Від його долоні до парубочої шиї.

Точніше до місця, де вона знаходилася мить тому – Чіпка встиг побачити ривок противника, зрозуміти марність блокування удару, та ступив лівою ногою назад, відсуваючи тіло. Або ж зробив усе це з переляку, бо не очікував такої сприті.

Сталь противника просвистіла у кількох сантиметрах від його шиї, тоді як ліва нога Чіпки торкнулася бруківки.

– На рівні шиї – дякую! – серце парубка стиснулося від страху через спритність противника, але він азартно кинув вдячність, і кинувся уперед сам – лівою ногою, тілом і шаблею.

І шаблею, точніше її кінчиком, суттєво далі за тіло.

Вовкулака ще не встигнув утвердитися на ногах після раптових стрибка та удару. Тож спробував відбити удар зворотним помахом з незручної позиції.

– Брязк! – шаблі зіткнулися та розлетілися у різні боки.

Чіпчина права рука занила, бо у правій руці противника сили виявилося вдосталь. Проте гетьман ще й досі похитувався, тому парубоче серце, що хвильку тому стискалося від страху, зараз радісно і жваво забилося.

І він теж почав битися жваво, вибухнувши ударами, прагнучи скористатися цією можливістю уразити хоч трохи уразливого зараз гетьмана.

Шабля Чіпки так і замелькала відблисками сонця, в бажанні зануритися у плоть поціновувача напівтемряви, але завжди натрапляла тільки на сталь.

Майнула секунда чи то дві, та парубок відстрибнув.

На жаль, коридор можливостей виявився занадто коротким. Чи він був узагалі не для можливостей, бо, навіть у незручній позиції, противник упевнено тримав оборону. А згодом він утвердився, і під кінець навіть почав контратакувати.

Втім, коли Чіпка розірвав відстань між ними, гетьман не кинувся уперед, певно, також вирішивши перевести подих. Тож вони повільно закружилися один навпроти іншого.

Як показав обмін ударами, завдяки посиленню свого тіла Чіпка мав змогу битися із вовкулакою майже на рівних. Також завдяки химерництву він міг тимчасово зачиняти рани. І насправді, Чіпка може вельми довго битися, й виснажити противника.

Але вже майстерність Єрмака у фехтуванні, котра дозволяла йому захищатися у незручних позиціях… а також вправно працювати шаблею у раптових ударах, що він показав ледь не полоснувши по шиї… це загрожувало Чіпці миттєвою розправою.

«Розправою!»

Темп знизився, мозок парубка перестав проганяти думки заради того, щоб вижити, тож ця думка прострілила його свідомість. Вона змусила його серце спочатку стиснутися у спазмі, а потім забитися переляканим кроликом.

Бо Чіпка збагнув, що батько насправді мітив у його шию…

Він хотів його вбити.

Раптом гетьман знов зробив ривок до парубка; при цьому його тіло немов змазалося, а клинок ба більше був швидким і непомітним!

Чіпка знов відстрибнув, і цього разу далі; завдяки страху, певно.

Проте ляпка гетьмана з Чіпчиною смертю на кінчику шаблі неймовірно швидко опинилася поруч. Той захотів відстрибнути знов, бо погано розумів де саме шабля противника. Але він не встигав, тому прийшлося покладатися на удачу.

Клинки, що керувалися надприродно стрімкими руками, почали відтворювати жахливу за милозвучністю трель.

Вишневецький-старший бив, а молодший дивом відбивав.

Противник вражав Чіпку. На їхніх швидкостях парубок встигав тільки ставити блоки, а той намагався пробитися до нього, тобто настільки майстерно керував на подібній швидкості своєю шаблею.

Шаблею.

Це ж не тільки ріжуча зброя.

«Вона ще може колоти», – ця думка повільно-швидко промайнула свідомістю парубка, коли він побачив клинок з незвичного ракурсу, що стрімко цілив прямо йому в серце… а він не встигав нічого зробити.

Клинок увійшов у груди майже на десяток сантиметрів. Більше не зміг, бо Чіпка вже відстрибував назад, та спробував полоснути своєю шаблею по руці противника. Той потягнув свою шаблю на себе, і відбив удар.