Розділ 3/4

Поки люди, зворушені Пилипом, будували плани, старий козак займався іншим видом підготовки до доленосної події.

Пилип спав.

А тим часом на вулиці людина зняла солом’яний капелюх, витерла піт, та втомлено подивилася на сонце: до опівдні ще не мало.

– День тільки розпочався, а я вже спатоньки хочу, – людина повернула на голову бриль, та, із безвихіддю смертника, продовжила займатися своєю працею.

Пилип перевернувся на інший бік.

Тим часом у сусідній кімнаті сиділи четверо: три дорослих та загартованих битвами козака, та один худий і недосвідчений помічник товмача.

– Оце наш Пилип учора дав, – зі здивованим виразом обличчя протягнув один з козаків, Василь.

– Ага. Так і сказав – песий син? – спитав інший, подивившись на Богдана – помічника товмача.

– Так, так і сказав, – втомлено підтвердив молодий чоловік.

Богдан мав пом’ятий вид. Сьогодні вночі він майже не спав, бо, спочатку допомагав начальнику, а потім сам не міг заснути від хвилювань. Зрештою же прийшов у сусідній номер, до козаків супроводу.

– Отакої, – протягнув той, хто запитував. При цьому він повільно покивав головою із підтиснутою губою та круглими очима.

– Лицарський вчинок, – погодився третій. – Є ще порох у порохівницях нашого Пилипа!

– Лицарський то лицарський, але ж, якби син гетьмана не втрутився, пана Пилипа вбили б, – із сумною усмішкою відмітив Богдан.

– І що? Козаку життя не для того дане, щоб від небезпек ховатися!

– Ну, – помічник товмача відвів погляд, – пан Пилип старий, до того ж товмач, – тут молодий чоловік повернув погляд до співрозмовника, – йти проти найсильнішого вовкулаки – це лицарство, чи, ну… – Богдан не хотів погано висловлюватися про пана Пилипа, тому затягнувся та знов відвів погляд.

– Це лицарський вчинок, – впевнено сказав йому Василь. – Козак, він хоч старий, хоч молодий – він козак. Це стан душі. Це ти родом із Гетьманщини, і тут козак це соціальний статус, котрий усі мають незалежно від вдачі. А справжній козак це щось більше. І Пилип учора це і показав.

Парубок кивнув. Він насправді пишається своїм начальником, старшим товаришем.

Тут із-за стіни загуділа єрихонська труба. Або занадто сильно захропів пан Пилип.

– Але й хропака дає, пан Пилип, – зареготав один з козаків.

– Ага, лицарі вони такі. Подрихнути гаразд, – підтримав його Василь, подивившись на товариша по зброї, та теж пореготавши.

Образившись на подібне ставлення до старшого товариша, молодий помічний сказав суворим тоном:

– Пан Пилип, як прийшов зі вчорашнього прийому, так сів за стіл і писав там листи кілька годин поспіль.

Василь здивовано та з нотками загрози подивився на молодого чоловіка.

Богдан зрозумів, що погарячкував, бо реготання насправді було не образою, а товариським кепкуванням. Тому він трішки винувато та мило усміхнувся, встав, і випурхнув із кімнати.

Коли Богдан вийшов за двері, то зачинив їх, та сперся о них спиною. А ще видихнув, осунувшись разом із тим видихом.

Він хотів із кимось поспілкуватися, бо вельми хвилювався. Але поспілкуватися не вийшло. Йому ще далеко до майстерності розмови, якою володів пан Пилип.

Людина знов зітхнула, а потім задумалася: йти ні в один з номерів не хотілося, а значить шлях униз, у корчму на першому поверсі, щось поїсти. Апетит був відсутнім, але закинути якусь закуску можна.

Визначившись із подальшим, Богдан пішов коридором до сходинок. Без запалу.

Коли ж спустився на перший поверх в обідній зал, то деякий запал у нього з’явився: зупинившись біля сходинок та оглянувши залу, він побачив там наслідника гетьмана! Точніше, Чіпку.

Парубок був одягнутий у сорочку та штани блакитного кольору; з гарної тканини, але без візерунків чи якихось інших прикрас. Теж саме можна було сказати й про його чоботи. Загалом, звичайний козак середнього достатку. Щоправда, з цього образу вибивалися піхви та гарда шаблі: інкрустовані дрібним коштовним камінням, та зі вставками золоту, вони лічили пану.

«Чому пан Чіпки не одягнувся у своє вчорашнє вбрання?» – промайнула думка у голові Богдана. Але промайнула відсторонено, бо володар цієї голови був вельми здивованим, щоб привертати таким думкам якусь увагу.

Вишневецький-молодший стояв біля шинкваса, та дивився на корчмаря.

– Так-так, – блідий чоловік судорожно закивав та повернувся убік сходів, маючи за мету провести упізнану людину туди, куди їй треба. – Так ось же, пане, цей пан разом із паном товмачем! – радісно гаркнув корчмар та вказав на Богдана.

– Насправді, – Чіпка помітив помічника товмача, та згадав його зі вчорашнього заходу. Тож він підійшов, і ввічливо спитав: – Пане?.. – сказав, і м’яко захопив за собою убік від сходинок.

– Я Богдан Северін, пане! – радісно відповів помічник товмача, не противлячись спрямуванню вбік. – Чим можу допомогти?

– Я хотів би поспілкуватися із паном Орликом. Він теж хотів, якщо що. Ми домовлялися про розмову.