Розділ 3/4

Нещодавно Чіпка стояв із радісною усмішкою, що нагнав на нього погляд батька, та приймав подарунки і привітання від безлічі людей. А зараз він стояв на балконі, знов із посудиною для напою в руці, в умовному спокої ночі.

Чіпка був один. Його змінені химерництвом вуха не чули навіть подих пришляха. Тож він насправді був один. Тільки ось… якщо раніше ця самотність була би йому приємною, дарувала би спокій, то зараз він розчинявся у ній.

Бо його немає. Є тільки наслідник гетьмана.

Позаду верховоди Гетьманщини святкують повноліття саме наслідника гетьмана – у цьому Чіпка переконався, поки спілкувався із ними; попереду же, на Бруківці Незалежних, те ж саме роблять звичайні люди.

Парубок нервово хмикнув.

– Звичайні писарі з канцелярії гетьмана та інші прихильники режиму, – сказав він, після чого смиканим рухом підніс келих до рота, та зробив ковток. Безалкогольний напій трішки остудив та заспокоїв. Трішки.

Чіпка – наслідник гетьмана, але він розумів, що йому такий спадок взагалі не був потрібний. Особливо, коли він знає, що цей спадок просякнуто болем та стражданням людей. Його народу.

І що, він прийме його? Цей жахливий спадок?

Живіт парубка скрутило легкою нудотою, а обличчя спотворилося у гримасі огиди.

«А що я можу? Ну що?! Піти проти свого батька, чи поїхати кудись? У першому випадку він мене вб’є; у другому – наздожене та вб’є! – безмовно вигукнув він… і раптом смикнувся, бо все ж таки почув чиїсь кроки у свій бік. – Трясця, треба заспокоїтися».

Утім, звичайно же, заспокоїтися він не зміг. Але хоча б угамував зовнішні прояви свого стану до приходу гостя.

Світла ззаду побільшало. Потім фіранки опустили та його поменшало. А через кілька кроків гість зупинився неподалік від нього.

– Доброго вечора, Чіпку, – спокійно привітали його.

Парубок обернувся та побачив міцного сімдесятип’ятирічного старика – до нього підійшов генеральний обозний. Друга людина після гетьмана.

– Доброго, – спокійно відповів він.

– Чого робиш тут? – старик підійшов та став біля парапету балкончика.

– Дивлюся. Тут гарний краєвид, – парубок теж повернувся убік площі.

І насправді: з резиденції гетьмана, що монструозною та чужорідною спорудою нависала над Бруківкою Незалежних, відкривався прекрасний вид.

– Так, насправді, – обозний подивився. І Чіпка теж зайнявся цим, бо його слова про гарний краєвид були спробою виправдати свою поведінку, а не дійсністю; а коли він подивився, то це захопило. Ледь, зовсім ледь, але захопило, і неприємні думки трішки віддалилися, поступившись місцем спокою: він наповнював парубка, розмивав бентегу, немов той безалкогольний напій… – А це барвисте море з панів та панночок на Бруківці Незалежних – це просто щось, – із доброю усмішкою сказав обозний.

– Це мерзенно, – подумав Чіпка; а коли зрозумів, що сказав це вголос… його плечі опустилися, а сам осунувся.

«Як так сталося? Тепер він здивовано дивиться на мене. І що казати, як виправдовуватися?»

Чіпка не знав. Тож мочав.

А тишу порушив обозний:

– Мерзенно? Що ти маєш на увазі?

– Їхня розкіш, це ненормально! – знов випалив, та знов зупинився. І подумав: «Не треба про таке казати. Це так тупо», – він опустив голову.

– Гетьманщина багатшає, люди багатшають – це що, погано?

Слова відповіді почали рватися з парубка, але він не хотів їх казати. До того ж ця людина, Ворон… вона прибічник гетьмана.

Хоча, як на думку парубка, він не такий, як більшість. Бо більшість підтримує гетьмана за нагороди або зі страху. А пан Ворон підтримує, бо, певно, вважає його батька гарним гетьманом. Людина старих поглядів, котра вважає, що диктат однієї людини це не так вже й погано, бо ця людина хоча б частина твого народу, а не загарбник; чи чому? Чіпка не знав…

Він зітхнув. А потім подивився на нього – старий вкраїнець, що пройшов визвольну війну, як зазвичай мав безвиразний вид… але в його очах, котрими він дивився на нього, парубок побачив занепокоєння.

Чіпці здалося, що той насправді хоче почути його.

– Багатшають?! – прорвало його. – Я був сьогодні у місті! Центр став багатше, так – але ж я був далі центру! Там люди стали бідніше! – він не міг зупинитися; єдине, на що вистачило його самовладання, що панічно кричало на задвірках свідомості – казати негучно. – Як так може бути? Чому наша столиця росте шаленими темпами, і таким ж шаленими темпами біднішає? Я ж був не на околицях. Я був трішки далі центру. Там тепер скрута! І всі ці люди, – Чіпка махнув рукою на панів та панночок, що веселилися Бруківкою Незалежних, – всі вони працюють, отримують гроші, та стають багатше за те, що підтримують владу! А інші? Я був у притулку Острозького – він не працює! Він покинутий! І якби не це бісове вбрання, – парубок з люттю, що ледь контролював, смикнув за комір свого коштовного жупана, – скільки би років вони ще могли жити там? Ті люди, діти, вони насправді потребували! І я! – він продовжував трясти себе за одяг наслідника гетьмана. – Я не хочу приймати… брати у цьому участі!

Раптом, крізь біляістеричне запаморочення, він знов почув кроки. Цього разу особливі. Тож різко розвернувся та подивився убік проходу за фіранками: «Чув чи ні? Чув чи ні?» – паніка підіймалася з глибин та розхитувала ще більше.