Розділ 2/4

Краматорськ святкував повноліття наслідника гетьмана.

Як вже зазначалося, на невеличких майданчиках були місця для перекусу. Якщо ж площини були великими, там могли відбуватися вистави народних театрів або проводитися якісь нескладні змагання. Здебільшого якість вистав була доволі примітивною, тому сина гетьмана вони не зацікавлювали. Але він все одно підходив та трішки слухав. А потім ішов далі, і міг взяти участь у якомусь народному змаганні, якщо там не було загрози його вбранню.

А ще, Чіпку ще декілька разів вітали із повноліттям. Зазвичай, вітали біля місць святкування, бо там люди пам’ятали яке саме сьогодні свято; або ж через те, що саме там люди, що вже були не настільки багато прибраними як Чортомлицький, не соромилися звертатися до нього.

Завдяки цьому всьому, парубок розкрився: він віджартовувався або перекидався словами з тими, хто його вітав; а коли якась споруда чи вистава подобалися, він виказував своє захоплення вголос, а не обмежувався усмішкою, і загалом він радів прогулянці.

Радів же і пришлях гарному настрою піднаглядного… та й просто парубка, із котрим знайомий усе його життя, та котрого поважає за його чесноти; особливо за доброту. Але пришлях також розумів, що цей гарний стан наслідника може протриматися недовго, бо далі підуть бідні райони, і там можуть статися проблеми. Тому, коли видалася нагода – вже кілька хвилин нічого особливо цікавого не відбувалося – він звернувся до наслідника:

– Чіпку, можливо, вже час повертатися? Кілька годин гуляємо, і, якщо ти і не втомився зараз, тобі ж сьогодні ще на самому заході ходити та ходити.

Парубок оглянувся та весело спитав:

– Назаре, ну яка втома? Згадай, хто мої батьки.

Нога пришляха… Назара зависла у повітрі, а тіло ледь помітно здригнулося; втім, через мить людина опанувала себе, та продовжила рух. Але з наглядача, котрий дивився в повернуте до нього обличчя, немов стрижень витягнули:

– Чіпку, ми обійшли центр міста, далі нічого цікавого не буде, – а через мить він не дуже впевнено додав, нібито вибачаючись: – Скоріш за все.

– Я тебе благаю, – парубок похитав головою та повернув свій тулуб і голову в нормальний стан – так, щоб ті дивилися уперед, назустріч веселощам. – До того ж, я пам’ятаю цю частину міста. Вона більш ніж пристойна… до речі, зараз має бути притулок Острозького, і я хочу навідатися до нього! Ось, зараз за кут зайдемо!

Очі Назара заблищали.

Колись давно стосунки між Назаром та юним Чіпкою можна було назвати дружніми; а враховуючи, що один з цих людей маленький хлопець, і вони постійно проводили час разом, то ця дружба була на кшталт опікунству… батьківству?

Не батьківству точно; бо батько, навіть під тиском самого володаря країни, не шпигує за сином.

Тим часом Чіпка обійшов будинок, і з очікуванням подивився на місце, котре закарбувалася у його серці приємними спогадами.

Спогадами минулого. Того, що вже пройшло, і перевелося на попіл.

Парубок застиг. Його погляду відкрився комплекс будівель, що мали занепалий фасад, деякі вікна ошкірилися осколками скла, деякі були забиті дошками, а невеличкий садок заріс, та мав вигляд, що відштовхував.

І жодної людини.

А ще парубок побачив те, чого не помічав упритул: будинки довкола були нехай і обжиті, але мали такий же неохайний вигляд. І в пам’яті спливало, що подібні ознаки невеличкого занепаду споруд він зустрічав останні кілька хвилин.

Раніше так не було. Раніше вони з матусею гуляли нехай і біднуватим, але охайним містом, де кожен міг дозволити собі підтримувати свою власність у справному вигляді.

Тож парубок розплющив рота, щоб висловити за свіжою звичкою свої почуття… але незабаром заплющив його.

Наслідник гетьмана зрозумів, за чий кошт центр міста став таким багатим.

Бруківкою Незалежних гуляли заможні містяни. Бо зараз пізній вечір – зараз треба святкувати повноліття наслідника гетьмана. Чим тисячі яскраво одягнених людей і займалися: ходили між столів із закусками, дивилися на невеличкі вистави, виступи зірок, чи на розваги; а ще спілкувалися. Спілкувалися багацько та весело. Наприклад, обговорювали вистави та розваги, а точніше найкумедніші ситуації у них. Або висловлювали захоплення гетьманом, що організував такий цікавий захід.

Тим же часом святкували і верховоди Гетьманщини – у гігантській за розмірами залі, у череві головного корпусу гетьманської резиденції. Там було вельми людно: сотні неймовірно багато одягнутих людей з полкової та генеральної старшини, або з верхівки містян – всі вони з прибамбасом святкували теж саме. Не так гучно, без розкатів нестриманого сміху, та й замість розваг для «черні» був оркестр – але загальний настрій був такий же.

Загалом, званий вечір перебував у розпалі.

Січовики, товмач та його молодий помічник, мандрувала великою залою проміж інших учасників свята. І вони почувалися тут чужими. Не стільки через менш багаті наряди, скільки через небажання інших починати з ними розмову.

Товмач не сором’язлива людина. Скоро він сам підійде до когось із умовних союзників Сечі. Але поки що він хоче зрозуміти, чи достатньо сміливі ці союзники, щоб зробити крок першими. Йому це важливо. Бо старий козак, провівши багацько перемовин до цього званого вечора, так і не знайшов рішучих союзників проти гетьмана. І це вельми… дратувало.