Розділ 1/4

Пилип та Пугач зустрілися десь двадцять шість років тому. Тоді молодий парубок Микола Гнатюк, котрий ще не був Пугачем, прибув на Січ із Гетьманщини, та доєднався до куреня; того, де отаманом був Пилип.

Так, після визвольної війни молодий герой, тоді занадто ярий ідеаліст, він чи то образився, чи то розчарувався через діяльність Хмельницького та інших героїв війни по розбудові монархії, тож поїхав на Січ, де і прижився – спочатку помічником курінного отамана, а згодом його обрали і курінним.

Вартує зазначити, що у Гетьманщині курінь – це загін козаків від десяти до сорока осіб. Тоді як на Січі, курінь, це маленька область, на котрі розподілена Січ, і всього куренів декілька десятків. Тоді як у Гетьманщині розподіл країни відбувається на полки, а полки складаються із сотень. Тож січовий курінь за розмірами щось середнє між полком та сотнею, а в адміністративному сенсі як полк.

Так от. Коли молодий козак Миколка приїхав до вже досить дорослого Пилипа, то спочатку він не сподобався йому. Так відбулося через те, що новенький мав чварний норов, та був занадто хитрим, навіть трохи підступним; ось остання риса і не сподобалися Пилипу. Та в наступному поході на агресивного сусіда, Микола проявив свої таланти на користь побратимів, коли обдурював ворога, і цим запав у серце тепер, саме що, побратимів.

Коли ж Микола, а точніше вже Пугач, став не чужим у курені, це почало змінювати його. Точніше, людина вирішила змінити себе для побратимів: Пугач пригамував свій чварний норов, та не поводився підступно стосовно інших. Так почалося їхнє спільне життя, доволі цікаве та насичене на пригоди.

Десь років п’ятнадцять тривала їхня дружба, а потім шляхи розійшлися. Пилипу тоді виповнилося п’ятдесят п’ять, і літній чоловік, що вже і міць утратив, і занадто довго знаходився на посаді курінного, вирішив зайнятися іншим, що він любив – власне, став товмачем. Перемовником. Вони у сучасному світі стали вельми важливими, бо війн ставало дедалі менше – люди добрішали, і намагалися розв'язувати проблеми не насильством, а мирним шляхом. Та ж сама Січ, котра більшу частину свого існування воювала то з тим то з інших ворогом, в останні роки майже не воювала, а після уходу Орлика, немов ті теж втомилися, взагалі ворогів не стало. І за останній десяток років січовики проливали кров тільки на миротворчих завданнях, і то не завжди; що, звичайно же, добре.

З уходом же Пилипа, курінь став іншим – на посади прийшли інші люди, що просували інші цінності та ідеї. Пугачу вони не прийшлися до вподоби, тож він все частіше подумував пошукати собі щастя в іншому місці. І через кілька років повернувся у Гетьманщину, коли там обрали нового гетьмана – доволі сильного та рішучого, що у багатьох всиляло надію; а то попередні, після батька-визволителя, ні до чого доброго країну не вели. Власне, цю надію відчув і Микола. Надію на зміни.

Гнатюк влаштувався на гетьманську службу, на котрій виконував важливі для гетьмана доручення, і займався цим до кінця першого п’ятирічного терміну Вишневецького. А під час виборчих перегонів, він раптом збагнув які ж жахливі зміни відбулися за ці п’ять років. Гнатюк розчарувався у цій владі, та після виборів перейшов в опозицію; а після того, як розчарувався і в ній, попутно витративши гроші на допомогу цій самій опозиції, він подався у поштовхачі.

– Чи розчарувався ти як поштовхач? – пройшло ледь не пів години як Пилип вирішив заговорити про справу.

– Хм, – здивовано хмикнув Пугач. При цьому на його вустах ще залишалася усмішка від приємної розмови, але погляд почав набувати відстороненості та задумливості. – Знаєш, бути поштовхачем набагато краще, ніж служити в опозиції. У ній люди наче і ліпше за гетьмана, але теж вурдалаки ще ті, – відповів чоловік; але товмач не відчув у цих словах задоволеності. – Але і тут все якось безвиглядно, – підтвердив його думку поштовхач. При цьому Пугач казав без притаманної йому незадоволеності; скоріш, його голосом лунав сум.

– Невже все настільки погано? Ніхто не хоче змін? Всі бояться? Як так? – Пилипа прорвало.

Місцевий невесело хмикнув.

– Ти ж чув про нещодавній протест? – спитав поштовхач, подивившись в очі другу.

– Так, – радісно кивнув Пилип. – Тисячі людей вийшло, декілька днів стояли! Можете же протестувати!

– Так він невдалий, і більше запалу я не спостерігаю, – похитав головою поштовхач.

Після цього він відвернувся трішки убік, та відсторонено повертів у руках келих із напоєм.

Його обличчям не читалося жодних емоцій, і це збило з пантелику Пилипа – він ніколи не бачив свого друга таким… байдужим. Чи спустошеним?

– Ти його організував? – тихо спитав старий козак.

– Я був одним із організаторів, – безвиразно кивнув поштовхач, після чого хотів ковтнути, але зупинився, бо зазирнув у келих.

Той був порожнім.

– До тебе я спілкувався з Юрком Кучером. Він теж був, як ти. Спустошеним. Без запалу, – безрадісно відмітив Орлик.

– Ну, ми покладали багато надій на той протест. Тому наш стан не дивний. Хех, – поштовхач коротко посміявся. Без радості, але й без суму. Після чого він відвів руку з келихом назад, а сказав: – Потрібен час. Або нагода. Вибори гетьмана, наприклад.

– Вони ж будуть через рік, – нахмурившись, нагадав Пилип. – Ти готовий чекати так довго?

– Та я і не те щоб чекаю, – безвиразно відповів Микола.