Розділ 4/5

Нетрі столиці таке собі місце не те що для життя, але й для пересування ними. Земля вулиць нічим не покрита. І Пилип ще міг зрозуміти відсутність бруківки, але ж навіть дерев’яного настилу в особливо непрохідних місцях не було. До того ж учора пройшов значний дощ, тому коні січовиків щосекунди видавили неприємні звуки, коли висмикували копита з багнюки.

Подібне пересування нагадувало січовикам про походи в непогоду, або ж про той же шлях до столиці… Нагадувало, а потім, вартувало подивитися нагору, чи вбік, і відчуття подібності пропадало. Бо дорога у полі, чи навіть лісі – це дорога на волі. Тоді як дорога у нетрях, де вулички вузькі, та ще й верхні поверхи нависають над першим та закривають і так ледь видне небо – тут все це тиснуло неволею.

Тим часом Орлик зупинив свого коня біля чергового бідняцького будинку. В ньому мешкає один з найвпливовіших поштовхачів столиці – Микола Пугач. Старий та добрий друг Пилипа.

Товмач вже навідувався по путі до іншого поштовхача, Юрка Кучера. І, чесно кажучи, та зустріч не принесла січовику задоволення – голосник народу виявився якимось без запалу, незвично тихим. Він вельми розчарував старого товмача своєю нерішучістю, навіть нотками страху перед владою. І тому зараз, стоячи перед дверима у будинок Пугача, козак зволікав із тим, щоб постукати.

Бо, хто на нього там чекає: Пугач, чи звичайний бідняк?

«Звичайний бідняк, хех…» – подумав Пилип.

Він сам колись був звичайним, хай і ідеалістичним, але звичайним бідняком. Та йому пощастило отримати хоч якусь освіту в юначі роки, а в парубочі, з вісімнадцяти, подався до Просвіти – організації, що займалася просвітництвом інших бідняків. Щоправда, просвіта була із присмаком виховання національної самосвідомості, за що просвітянам діставалося від влади загарбників. Особливо діставалося в роки перед повстанням, коли народ почав особливо жваво противитися. Через це Пилип вмів за себе постояти. І з бідняками працювати.

Чи не найважливіші якості під час загальнонаціонального постання? Безсумнівно. Ось двадцятичотирирічний Пилип і скористався ними – парубок підняв людей на постання спочатку у селі, де тоді знаходився, потім у місті поруч, а потім і по всій окрузі. Та через два роки, коли вкраїнці вибороли перемогу, всього-на-всього двадцятишестирічний козак уже був героєм.

Раптом перед шістдесяти шестирічним козаком розчинилися двері, вибиваючи його зі спогадів про молоді роки. В отворі показався якийсь незнайомий йому чоловік.

То був велет, навіть за мірками високого Пилипа, і він був у бідняцькому мотлоху. Чоловік придивився до людей навпроти; спочатку його обличчям панувала опаска, та вона швидко зникла – чоловік впізнав по одягу січовиків, а від цього брату чесному бідняку побоюватися нічого.

– Хто такі, та чого стоїте тут? – велет спитав без побоювання, але й без добрих манер.

– Я Пилип, товмач з Січі. Приїхав до Пугача, – сказав товмач, а потім додав: – Ми знайомі.

– Пилип? Чув про вас, – велет кивнув. Але так і залишався стояти у дверях, розмірковуючи як бути. Незабаром він махнув рукою, спочатку просто у повітрі, при цьому знизавши плечима і губами, а потім ще раз, вже як знак запрошення проходити. – Проходьте. Тільки ж, стайні у нас немає, коней дівайте де хочете.

– Дякую, – Пилип кивнув. Потім сказав супутникам: – Чекайте тут. Я десь за пів години упораюся, якщо не швидше.

Товмач спішився. При цьому він спішився трішки вбік, на вузькі ступені крильця, щоб не вступити у бруд. Через це звична справа викликала певну складність у старого козака. Та він упорався; хоч права нога почала трішки боліти від виконаного трюку, через що літній чоловік сповільнив свою ходу. Після чого він послідкував за велетом, котрий повів його темними та вузькими коридорами.

Шлях не зайняв багато часу, адже будинок був не таким вже й великим. І ось бідняк зупинився перед черговими дверми на другому поверсі. Постукав у них.

– Що? – почулося звідти.

Оскільки двері не вирізнялися міцністю та цілісністю, то почулося досить добре. І тому Пилип відчув ті нотки незадоволення, що лунали голосом його знайомого.

Чомусь незадоволеність підняла настрій товмачу. Певно, через те, що Пугач завжди був таким, трішки незадоволеним; і те, що незадоволеність поштовхача нікуди не поділася, якраз і потішило старого козака.

– До тебе січовик. Пилипом називає себе. Твоїм знайомим, – відповів велет.

– Пилипів багато знаю. Цей розвалюється? – пролунало у відповідь.

Велет обернувся до гостя, та окинув його поглядом; у напівтемряві коридору. Тож супутник Пилипа зморщився, похитав головою, та гаркнув:

– Ти собі ліхтар повісь нарешті! Не бачу ж нічого, – а потім, все ж таки відповів по справі: – Старий як старий. Стоїть, не розвалюється, але я на нього не дув, тому не знаю.

– А ти і не дуй, – суворо відповів січовик, подивившись в очі велету. А потім, перевивши погляд на двері, гаркнув: – Пугач! Ти зовсім запугався, що людей не впускаєш до себе у кімнату?!

– Так і знав, що це ти, – все також незадоволено, але вже з нотками радості відповів поштовхач. – Проходь!

Пилип усміхнувся. Потім подивився в очі супровіднику, перевіряючи, чи не надумав той помститися за невеличку погрозу: ні, велет не виказував агресії. Цей факт підняв настрій старому козаку – є ще порох у порохівницях!