Розділ 3/5

Чіпка зробив крок за браму, та зупинився на бруківці площі на ім’я Бруківка Незалежних… увесь цей час вона була так близько до нього.

Він хмикнув, та пішов. Крок за кроком, Бруківкою Незалежних.

Йому здалося, що навіть дихати стало легше. Можливо, через вітер, котрий, за межами комплексу споруд, гуляв більш вільно; а можливо, справа якраз таки у вільності. Як би то ні було, він дорозправив плечі… котрі й так були за звичкою розправлені, але саме зараз йому захотілося розправити їх щонайбільше. Хотів мати ліпший вигляд. Гордо ступати цією площею.

І, власне, ступав.

Коли ж бажання показати себе найліпше перестало його тримати, він привернув увагу навколишньому. І, щоб добре це навколишнє розглянути, темп прогулянки обрав повільний.

Взагалі, парубок востаннє гуляв так, щоб саме гуляти, років десять тому, коли його мама була живою. Вони мандрували найбільшим містом Гетьманщини з самого його дитинства. Гуляли й там, де було багато та спокійно, і там, де було бідно та небезпечно. Бо його матуся – корінна січовичка, і вона не боялася нікого та нічого.

Навіть його батька.

«Батько, трясця, – парубок зітхнув. – Як же мені пощастило з матусею, і як же не пощастило з батьком. Відверто кажучи, коли мати померла, я став сиротою».

Втім, звичайно же, це гучні слова. Справжнім сиріткам живеться гірше, і парубок знає про це, бо вони з мамою частенько навідувалися в один притулок. Давали гроші, та бавилися з тамошніми дітьми. Ті, такі дивні, але такі щирі маленькі люди, вони немов оживали при них, та дивилися на світ настільки радісними поглядами! Ось що робила з ними компанія Чіпчиної матусі.

Ну і Чіпки, трішки.

Раптом парубку стало совісно, що він не навідував своїх знайомих із притулку від смерті матері. Але ж, йому треба було переживати негаразди свого життя, та й чим би він допоміг?

Чіпка похитав головою. Спочатку із журбою, а потім рішуче: він хоче отримати задоволення від сьогоднішнього дня. Тому зробив вдих, видих, та напустив легку усмішку на обличчя. Таку ж, як в оточуючих людей. Перехожих, що барвистими фігурами йшли по своїх справах:

Вони ступали по бруківці чоботами, з довгою халявою, або меншими черевиками; їхні ноги та руки мелькали, разом із тулубом, синіми, зеленими чи коричневими жупанами та штанами з якісної тканини; шапки, круглі чи складнішої форми, вінчали голови, що були з благосним виразом обличчя; металеві пряжки, або ж візерунки, зустрічалися по всьому одязі чи, навіть, взутті; а жупани були застебнуті ґудзиками з коштовних металів.

Заможні містяни, у різноманітному вбранні. Хоча майже усіх споріднював жупан – приталене верхнє вбрання, що має рукава, та довгі, майже до чобіт, поли; і ґудзики. Ґудзики, а не якісь зав’язки на грудях!

Втім, парубок не скаржився. Бо, хай серед перехожих іноді зустрічалися справжні пани, чий одяг виблискував коштовним камінням, але все одно ніхто не міг позмагатися із його вбранням:

Спадкоємець гетьмана був одягнутий у небесно-голубий оксамитовий жупан із жовтими шнурками… котрі він, за своїм бажанням, без проблем розв’язав. Окрім зав’язок на жупані красувалися візерунки із золотого пилку. Під жупаном же виднілися жовтого кольору штани та сорочка, дуже рясно розшиті візерунками з товстої ниті блакитного кольору. Ну а на ногах сиділи чоботи з дорогою шкіри.

І те, що ніхто не міг суперничати із його вбранням, підтверджувалося захопливими поглядами, що кидали на парубка перехожі.

– Пане Вишневецький, вітаю вас із повноліттям!

Чіпка зупинився, немов налетів на мур, та зі здивуванням подивився на людину, що застила навпроти. Це був чоловік років тридцяти п’яти. Невисокий, вузькоплечий та з невеличким животом; його коротка куца борідка стирчала увсебіч, але чоловік був у гарному вбранні – заможній містянин. Але… парубок не пам’ятав цього пана. Тому його здивувало те, що зараз відбулося.

Погляд парубка, котрим він дивився на людину, набув підозри.

Людина ж, спостерігаючи подібну реакцію, почала невпевнено перебирати пальцями по краях капелюха, котрий вона до того зняла.

А парубок не міг зрозуміти: Що відбувається? Просто якийсь перехожий вирішив привітати його із днем народження? Ну, він міг здогадатися що це Чіпка, бо його вбрання насправді гідне наслідника гетьмана, а позаду козаки з особистої сотні. Але, нащо цей чоловік привітав? Бо навіть у резиденції, коли парубок ходів коридорами, він бачив багато умовно знайомих людей, але вони не вітали його з повноліттям. А ця людина, з котрою він ніколи не бачився, привітала?

«Цьому пану щось потрібно», – вирішив спадкоємець гетьмана, і пильно придивився до нього. Навіть почав змінювати свої очі, ніс та вуха, а також суміжні органи, щоб краще відчувати цю людину.

– Вибачте, пане Вишневецький, я просто хотів привітати вас! – людина вже відверто жмакала у руках свою капелюху. Однією рукою. Бо іншою вона обережно смикала за комір. І вона насправді стала важче дихати. Особливо різко Чіпка відчув це через те, що посилив свій слух. І добре чув не тільки дихання, а й звуки ударів – серце перехожого почало швидко стукати, і все пришвидшувалося.

Бам-БАМ!

Завдяки посиленню своїх органів чуття, химерник мав слабку здатність відчувати почуття інших. І страх людини, чи то паніка, але точно не гра з користі – парубок їх добре відчув, і вони обеззброїли його. Напруга, що з’явилася в його тілі від незрозумілості ситуації, миттєво спала, разом із плечима.