Розділ 2/3

Січ та Гетьманщина не єдині. Хай вони пов’язані релігією, кров’ю та мовою, але це дві частини одного народу, що мають різну історію: поки вкраїнці на сході, в сучасній Гетьманщині, знаходилися в загарбанні, вкраїнці на заході, у степах Січі та за лихицьким каналом, жили вільно. Проте сорок два роки тому, коли в загарбаній частині народний супротив досяг небувалих розмірів, саме вільні козаки з Січі допомогли вибороти незалежність.

Відтоді пройшли чотири десятки років, десятки спроб возз’єднатися, та десятки кроків пройшли коні січовиків, в’їжджаючи у передмістя столиці Гетьманщини.

Найбагатшого міста у країні.

І передмістя Краматорська зустріло січовиків брудною дорогою, бідними та непривітними перехожими, і будиночками: непобіленими, з неприбраними обійстями, деінде з похилившимися парканами. Це справило дивне враження на козаків; на всіх, окрім товмача. Старий козак часто бував у столиці Гетьманщини, тож його тутешньою бідністю було не вразити.

А що його змогло вразити, так це те, який йому назначили склад делегації: він, його помічник, та декілька козаків супроводу.

«Я да молодий помічник?! – запитував Пилип Орлик у Коша, коли йому показали делегацію. Старого героя визвольної війни до глибини души вразило, що на Січі ось настільки хочуть допомогти решті вкраїнців. – Я що, один буду переконувати місцевих скинути гетьмана? Ви взагалі не вірите у цю справу?» – обурювався товмач.

Та, відверто кажучи, Пилип сам не вірив у свою справу, надто вже гетьманці аполітичні. Але взявся за неї, хай інші чомусь зволікають; взявся, бо вважає цю справу важливою для свого народу, і хтось же має її робити. Особливо зараз, коли з Лісу надходять бентежні чутки: кажуть, що в песиголовців з’явився сильний лідер, цар царів, котрий силою об’єднує клани навколо себе. Це все може призвести до утворення орди, що навалою піде на людські землі. І, ймовірніше за все, першими під удар попадуть саме вкраїнці.

Гетьманщина, точніше.

Особисто Пилип не бачив різниці між нападом на вкраїнців, та нападом на Гетьманщину, але в Коші, можливо, бачили, і це вельми засмучувало…

– Я бачив Краматорськ востаннє десять років тому, і тоді… – засмучено сказав помічник товмача, та раптом перервався. А Пилип здивовано кліпнув, та глянув на молодого чоловіка.

Той також був здивованим.

– Перепрошую якщо відвернув… чомусь вирвалося, – помічник метнув оком на начальника, та опустив погляд.

Товмач же невесело хмикнув. Він повозився у сідлі, остаточно випірнаючи з думок, і знизав плечима:

– Та знаєш, кажи вже. Ти геть мене не відвертаєш, – Пилип усміхнувся.

Орлик ще трохи повозився у сідлі, повів плечима, та видихнув. А молодий вкраїнець знов метнув оком на старого, помітив його доброзичливість у погляді, та заспокоївся.

А потім знов посумнішав.

– Просто… мої батьки вивезли мене звідси років десять тому, і відтоді я не повертався у рідне місто… не бачив красу столиці… – молодий чоловік оглянувся довкола.

Похитав головою.

– Десять років тому до передмістя було ще їхати та їхати. Місто росте. Але, судячи з цих халуп, росте голотою! – вигукнув колишній гетьманець з легким звинуваченням, котре незрозуміло кому було адресоване. – І це дивно. Я-то думав, що всі незадоволені їдуть до нас, на Січ. А виходить що вони тут… чомусь, – він стихнув.

Товмач уважно слухав свого помічника. Коли той закінчив свою коротко, але емоційну промову, Пилип потер підборіддя і задумливо мугикнув.

– Думаю… думаю ти плутаєш поняття бідний та незадоволений. Не всі бідні незадоволені гетьманом. І взагалі, не всі незадоволені їдуть на Січ. До нас їдуть найхоробріші або найризикованіші. Ну, кхм, загалом.

Товмач кашлянув. Він вирішив не ідеалізувати Січ. На котру, до того ж, давно вже не нападали.

– Так от… на Січ здебільшого їдуть подібні люди. А серед бідних та незадоволених більшість інші – ледарі, боягузи, та багато хто ще. І ось вони залишаються тут, у Гетьманщині. Зокрема у столиці. Навіть особливо в ній, тут же більше можливостей. Принаймні, місцеві так вважають.

Пилип хмикнув.

Молодий же чоловік повів плечима, та невпевнено оглянув перехожих. І чітко зрозумів: у столиці Січі, в Пізній Зорі, найбідніша людина живе в рази краще, ніж тут.

– То виходить, ми робимо гірше для Гетьманщини? – погляд молодого вкраїнця перетнувся із поглядом героя визвольної війни. – Тим, що привертаємо тих сміливих незадоволених? Так би вони намагалися змінити своє життя тут. Розв'язати свої проблеми…

Молодий чоловік зам’явся, і обережно, тихо сказав:

– Скинути гетьмана.

– Ти думаєш, що Пилип приїхав підбурювати проти мене? – спитав гетьман.

Цей великий та м’язистий чоловік звертався до митрополита.

Загалом же у приміщенні сиділо троє людей, за столом. Їхні руки й тулуби осяювалися світлом, а обличчя вже легенько спотворювалися тінями. Бо кабінет гетьмана губився в напівтемряві, і єдиним джерелом світла в кімнаті була неяскрава лампа на столі, що спрямовано освітлювала тільки стільницю. Що, втім, і було потрібно власнику кабінету: нормально бачити документи, з котрими він працює. А все інше… його очі вовкулаки впораються.