Розділ 1/3

Про химерників можна сказати дві речі: вони, на відміну від звичайних людей, можуть змінюватися як тільки забажають; і їх, на відміну від таких звичайних людей, залишилося одна особина.

Взагалі, можливо, десь були й інші, що причаїлися, але з відомих була тільки одна особина. Втім, насправді відома – наслідник гетьмана, Чіпка, син пана Єрмака Вишневецького. Котрий, своєю чергою, був диктатором у країні вільних козаків.

«Вільних козаків…» – тягуче відмітив парубок, без запалу оглядаючи своє відображення у дзеркалі.

Там він бачив вісімнадцятирічного парубка у коштовному вбранні. Наряд був жовто-блакитних кольорів, з гарних матеріалів, із золотим виблиском. Але ані жовтизна вбрання, ані його блакить, вони не викликали такого ж захоплення, як блакить неба, котру вісімнадцятирічна людина бачила… у відображенні.

Само ж небо було десь у Чіпки за спиною, за вікном.

А парубок знаходився у своїй кімнаті, в гетьманській резиденції. Він стояв перед дзеркалом, одягнутий у святкове вбрання, та без бажання намагався зав’язати шнурівку свого жупана. І в цій справі він зазнавав поразки вже тривалий час. Немов парубку було неприємно зав’язувати самого себе… а бо ж, все було набагато простіше: шнурівка була чудернацькою, та незвичною йому, бо вбрання одягалося парубком уперше. Його пошили нещодавно, спеціально на свято – на день повноліття сина гетьмана. Якщо перефразувати, то на вісімнадцятиріччя Чіпки. Якщо ще більше перефразувати, то на день, коли пташеня стає пташкою, та радісно вилітає із батьківського будинку назустріч дорослому життю.

Парубок безвиразно кліпнув очима, та скосив погляд на блакить неба; ту, що була видна тільки у відображенні.

Перша химерниця любила бути птахою. А матуся Чіпки – пантерою. Чіпка же наслідник гетьмана; хай він теж носій того рідкісного дару, що дає змогу змінювати своє тіло так, як тільки захочеться.

Тут пальці Чіпки, котрими він намагався приборкати шнурівку, сплелися у щось настільки химерне, що вже просто не могли поворушитися. Тож парубок спихнув незадоволенням, та подивився на те… на те, що не хотіло зав’язуватися так, як того було треба іншим.

Чіпка видихнув, бо він повністю розумів цю шнурівку.

Тож він заспокоївся, та повільно звільнив свої пальці. А потім застиг, не знаючи що йому робити далі.

У двері постукали.

«Немов мені треба думати над тим, що мені робити», – із сумом відмітив наслідник гетьмана, та зітхнув. При цьому його плечі з грудями піднялися, а потім опустилися. Разом із руками.

Хай шнурівка живе своїм життям.

– Заходьте, – сказав Чіпка, обернувшись до дверей, та ставши прямо.

Ті двері розчинилися. І, оскільки вони відчинялися назовні, то у зовнішньому світі вони і сховалися від вісімнадцятирічної людини, що ховалася у своїй кімнаті. Ззовні ж прийшла людина. Це був пришлях парубка, тобто, слуга; точніше, наглядач наслідника гетьмана.

– Чіпку, привіт, – чоловік зачинив двері та звернувся до парубка. При цьому він звернувся на «ти».

Втім, колись вони були навіть друзями, тож Чіпка в жодному разі не засмутився, що до нього на «ти» звернувся слуга.

Втім, він би був не проти, щоб до нього на «ти» звернувся друг.

– Твій батько хоче поговорити з тобою.

– Файно, – парубок на мить усміхнувся, кивнув, а потім розвернувся до дзеркала.

Він знов почав зав’язувати шнурівку. Спокійними рухами. Начебто і зосереджено, але без запалу.

– Чіпку, – пришлях якщо і здивувався, то назовні цього не показав, – твій батько просив привести тебе, а значить це терміново, – хвильку помовчавши, він додав, бо добре знав парубка: – У себе в кабінеті, Чіпку.

Парубок злегка повернув тулуб із головою, щоб бачити співрозмовника, та відповів:

– Я розумію, але ж, мені треба дошнуруватися, – Чіпка знизав плечима, після чого повернув своє тіло в нормальне положення.

– Ти серйозно? – слуга тримав спокійний вираз обличчя, але Чіпка відчув його розгубленість.

Пришляха можна було зрозуміти: чоловік звик до певної примхливості підопічного, але вона мала зрозумілу та прийнятну усім межу – коли гетьману треба, то це не обговорюється.

– Розумієш… – Чіпка затягнувся в паузі, немов розмірковуючи над відповіддю, а потім по простому сказав: – Я не можу зашнуруватися – у мене лапки, – він обернувся, трохи розвів руками від грудей, та поворушив котячими пальчиками.