Глава 16. Слово «смерть» однакове

Вчорашній день закінчився, розпочався новий. Ця зміна відбулася формально – годинники тільки перетнули позначку в дванадцять годин ночі, але… але біди та незгоди завтрашнього дня виявилися вельми пунктуальними.

Вчасними хотіли бути і стерв’ятники: поодинокі ворони летіли під кронами дерев, слідуючи за навалою. Іноді деякі з них вирішували пробратися крізь гілки крон на волю, з пітьми; зробивши це за хвилинку, вони одразу же губилися, бо губилася з виду і та хвиля смерті, за котрою вони слідували в надії поживитися; але найрозумніші птахи підіймалися вище, і помічали попереду, десь у десяти-дванадцяти кілометрах, яскраву пляму життя… і розуміли, де їм буде пожива.

У Дубинську же люди, сполошені пів години тому, опівночі, дзвонним набатом, готувалися до нападу. І, хай містяни перебували у тривожному стані, у паніку, вважаючи загрозу відносно звичайним нападом, ніхто не впадав, та мешканці передлісного міста діяли згідно настановам: хтось підготовлював рушницю чи іншу зброю, хтось допомагав укріплювати мур та укріплення, хтось готував їжу, напої, та смолу, а хтось проводив нараду.

І ці останні люди перебували найближче до того панічного стану. Бо пан Бодан, перед тим як віддати наказ біти у дзвін, та поїхати з міста у невідомому напрямку, віддав ще і наказ передати полковниці лист… з даними про чисельність та склад армії песиголовців.

– …і, хай ми руйнуємо гарматами Мечетну в радіусі шестисот метрів від міста, тобто скорочуємо ділянку міського муру котру треба обороняти до південної частини, але… враховуючи все раніше сказане, ми не зможемо утримати мур та місто загалом, – сказав високий та військової статури чоловік, у військовому ж вбранні, зокрема кірасі на грудях.

Коли полковий обозний договорів про своє бачення ситуації, між старшиною повисла гнітюча тиша.

– Але ж у фортеці всі ніяк не вмістяться, – розгублено відмітила Нагорняк, подивившись на обозного.

– Когось можна санями, ридванами та возами відправити з міста на південь, – обережно сказав полковий осавул.

– А чому тільки когось? Песиголовців більше ніж півмільйона – треба всім тікати, поки ми теж не зберемося у велику армію! – сполошено гаркнув полковий суддя.

– Як ти собі це уявляєш? – нахмурився обозний. – Ми зможемо вивезти тільки десять-п’ятнадцять тисяч містян, навряд чи знайдемо більше їздових собак і коней для транспорту.

– Так пішки!

– Ти здурів? – не стримав свого незадоволення військовий, на що суддя скривився. – Песиголовці наздоженуть.

– Так а… як тоді? – відчувши рацію у словах військового, розгублено спитав суддя.

– Оборонятися. У фортеці, якщо вони не закидуватимуть нас трупами, ми маємо шанси протриматися до допомоги… можливо.

– Але ж, навіть вивізши частину населення, у фортеці решта не поміститься, – понуро нагадала Нагорняк.

Обозний зітхнув. Що було добре чутно в тиші, котра встановилася після нагадування про цей факт.

– Не поміститься, – підтвердила хмура Шибайголова. – Тож почнемо із захисту міського муру.

Після цих слів тиша знов заволоділа кабінетом.

Через кілька секунд її порушило обережне питання осавула:

– А коли достатню частину захисників вб’ють, відходити у фортецю?

Полковниця незадоволено видихнула.

А потім кивнула.

Чіпка ж, що зі Святославом сиділи за одним столом зі старшиною, похолодів після цих слів; та через мить химерник збагнув, що тим могильним холодом дихнуло від людей поруч.

– Ми точно не втримаємо міський мур?

– Точно.

– Тоді треба вивезти щонайбільше людей.

– І, звичайно ж, у першу чергу це мають бути діти та старики.

– Так, так… ми маємо їх урятувати…

Між старшиною знов запанувала гнітюча тиша. Така, котру, за-за вікна, порушували тільки звуки приготування мешканців до… оборони.

– Будемо казати про чисельність песиголовців? – кашлянувши, спитав осавул.

Шибайголова стиснула зуби.

А потім розтиснула їх, та сказала:

– Так. І це не обговорюється.

Старшини хто кивнув, хто промовчав; а хто метнув оком на Чіпку.

– А пан химерник… Чіпку, ви можете якось допомогти? – спитала Нагорняк.

Шибайголова теж перевела погляд на цього парубка. Він був звичайного зросту, з умовно звичайною статурою… і безумовно незвичайно героїчним. Бо він боровся із Вишневецьким-старшим, потім із вартовими на Бруківці, а тепер приїхав, як їй сказали по путі сюди, вбити царя царів. Тож…

У цю мить Чіпка Вишневецький, хай і не Шибайголова задала питання, але він подивився саме на неї – на жінку, що теж героїчно проявила себе на Бруківці…

Химерник зітхнув. Після розплющив рота… а потім мовчки осунувся.

Тут у двері різкувато постукали, привертаючи до себе увагу. Після чого стулки відчинилися та у кабінет зайшов помічник хорунжого… точніше, тимчасовий виконувач його обов’язків.