Глава 14. Розвернувся, і пішов геть

Сонце було немов місяць – його було видно тільки частково, і світило воно блідувато. Можливо сонце прийняло подібну метаморфозу через те, що десь попереду починалося царство песиголовців. Або ж через те, що на сонце наплила легенька хмарка.

Особисто Чіпці здавалося, що правильний перший варіант – в усьому винний край, країна, до котрої вони прямують.

Чому не другий варіант, у котрому надано природне роз’яснення? Бо на небі немає більше ані хмаринки, окрім тієї, що так неприродно довго знаходилася перед сонцем; прямо як той Ліс, у котрий курінь і їде.

Чіпка похитав головою. А потім, дещо згадавши, легенько хмикнув – у Ліс вони поїдуть завтра, сьогодні ж ще ночуватимуть та житимуть у країні своїй – у Дубинську, котрого дістануться вночі.

А потім, знов дещо згадавши, парубок понурився.

З ним таке часто відбувається в останні дні. Більше всього його переймав майбутній замах на царя царів… а ще минула бійка з його батьком… і те, чому вона відбувалася.

Він зараз їхав вбивати чудовисько, щоб урятувати безліч життів; то, нащо тоді було пів року тому залишати живим те чудовисько, адже через це загинуло багато людей і одразу, і скільки могло б загинути після його втечі, якби Чіпка не виявився поруч?

Тільки лідери країн? Можливо. Але як же вартові, що загинули при втечі?

Молодий ідеаліст зітхнув, та опустив голову; його погляду предстала шия коня, а також дорога, котрою вони їхали.

Курінь їхав колоною по три козаки, та поруч із Чіпкою, зліва від нього, їхали Ганна та Влад Непийвода – парубок років двадцяти чотирьох і, звичайно ж, як і всі у курені окрім Чіпки, високий та широкоплечий.

Два товариші тихенько спілкувалися, про щось жартували, і загалом між Ганною та Владом відчувалася романтика. Подібні милування товаришів трохи підіймали настрій Чіпці, але загалом того настрою все одно не було.

І от одного разу велет з Січі, з усмішкою на обличчі від нещодавнього жарту, повернулася у його бік.

– Все добре, Чіпку? – враз перемінившись в обличчі, з турботою у своїх карих очах спитала Журибеда.

– Мм? – парубок подивився на неї. А потім підсвідомість нагадала про що вона питала, і він задумався. Задумався що відповідати… і – чи треба?

Порушувати тему майбутнього замаху в компанії людей, що, ймовірніше за все, залишать його одного перед цим замахом… не хотілося. А казати про батька, про свою глупу ідеалістичність… парубку теж не дуже хотілося.

– Так, я знаю цей погляд, – сказав Влад, що теж привернув увагу товаришу. – Зараз ти скажеш, що все добре, а нам привиділося?

– Ну, – Чіпка тепло хмикнув, а на його обличчі заграла легенька усмішка, – якщо хочеш, то приведи лося, але нащо він нам?

Непийвода зробив пісне обличчя та махнув рукою. А Ганна розсміялася. Чіпка же усміхнувся більше. Але вже через кілька секунд його очі та губи перестали сміятися, а сам він зітхнув.

– Йой, ну насправді: що трапилося?

– Та… – Чіпка знов задумався, але цього разу без бажання утаїти – парубок вирішив все ж таки поділитися хоч якимись своїми хвилюваннями: – Ви ж чули, що батько ледь не вбив мене? Знов, позавчора.

– Так, – протягнула Ганна. – І я вельми рада, що ти і цього разу вижив. Нам Орлик у Пізній Зорі, коли приїхав, так описував вашу виправу… і серце тобі протикали, і голову ледь не відрубали. Жах. Чесно, жах, – козачка із жалістю у погляді подивилася на Чіпку.

– Ах, це так, – парубок, тепло усміхнувся. Але потім зітхнув. – Так, я теж… радий… – не дуже впевнено протягнув він. – Загалом, я хотів сказати, що батько ж… втік. І при цьому вбив цілу купу вартових. І, якби вчора не було мене, він же міг вбити кошового чи гетьмана. Розумієте?

– Напевно… ні. Що саме ти хочеш сказати? – переглянувшись з Ганною, спитав Влад.

Чіпка сплеснув руками.

– Якби я вбив його одразу, то він би не втік, і нікого при цьому не вбив би. Та й, – тут парубок осунувся та відвів погляд, – ті, хто померли на Бруківці – якби не я, вони б теж залишилися живими. Я ж міг, – він знов подивився на товаришів, – він тоді був без лап. Я б спокійно вбив його, і… – Чіпка розвів руками, і з внутрішнім болем договорив: – і все. Жодних смертей.

Парубок опустив руки, і замовчав. Мовчали же й інші.

І першою, через декілька секунд, тишу порушила Журибеда:

– Знаєш, у нас на Січі вас, гетьманців, стали більше поважати після протесту на Бруківці, – сказала Ганна. – І так, – вона зупинила піднятою долонею парубка, що хотів щось сказати, – так, нащо повага мерцям, але ж… невже можлива смерть це привід підкорятися волі диктатору? – дівчина похитала головою. А потім вирішила дорозкрити свою думку: – Ну от скажи, якби ти постійно розв'язував проблеми свого народу, то щоб робив твій народ? Був би як ті звичайні лихийці, що сховалися за песиголовцями, а самі нічого не могли?

– Так мені що, нічого не робити? – палко спитав Чіпка. А потім додав тихіше: – І царя царів не вбивати? Хай війна буде?

– Ну, це прямо занадто різні речі, – із легеньким обуренням похитала головою Ганна. – Ти порівняв таку річ, як війну, котру взагалі нікому ніколи не можна бажати… взагалі ніколи… не можна війни, – людина зітхнула, і з пустим поглядом похитала головою, уявивши цю річ.