Глава 13. Ніхто

У Козацькій Вкраїні, мешканці отримують козацький статус по праву народження. Тоді як на Січі, у козаки беруть тих, хто готовий померти.

Щоб інші.

Жили.

І для цього, на превеликий жаль, козакам – людям – приходиться вбивати. Та життя така штука, що навіть таке жахіття, як убивство іншого, може не викликати жодного жалю.

Козаки спеціального куреня їхали вбивати царя царів.

Але їхали узагалі. А саме зараз, саме зараз було рано.

Зараз.

Був.

Ранок.

І зимою він, ранок, був темним. Хоча, якби курінь встав пізніше, то він би був світлим. Але Святослав жвавий старик, тому він і сьогодні підняв курінь ще у сутінках ранкових, і вчора погнав козаків зі столиці у сутінках вечірніх. Що, втім, не стало великою проблемою – ліхтарі у спеціального куреня, звичайно же, були, тож коні спокійно пересувалися нічною дорогою… а Чіпка, теж наче був спокійним, рішучим, але його все ж таки переймали деякі речі… наприклад, розмова з гетьманом, що відбулася того ранку…

Молодий вкраїнець ступав резиденцією, колись, свого батька. А вчора, від свого батька Чіпка знов ледь не помер. Втім, цього разу парубок майже не зазнав поранень, навіть шия вже не боліла – є чим пишатися та чому радіти. Ну, окрім того, що залишився живим.

Живим.

Після бійки з утікачем, котрої могло б і не бути.

Як могло і не бути померлих на Бруківці, якби його батька убили не вчора, а Чіпка пів року тому – всього-то і треба було не йти на поводу ідеалістичних поривів.

Молодий вкраїнець зітхнув.

«Не йти на поводу ідеалістичних поривів…» – повторив він, заходячи разом зі старим вкраїнцем у передпокій кабінету гетьмана, із котрим буде розмова про, певно, надважливу місію.

– Ми до ясновельможного пана Лубка, – зупинившись по центру кімнати, немов у порожнечу сказав старик. – По особистому та терміновому запрошенню цього самого ясновельможного пана.

Ці вартові, як і вся гетьманська сотня загалом, змінилися у своєму складі; втім, хай і нові, але вони були у тому же коштовному вбранні… і вони спохмурніли, та постискували зуби. Втім, їх, певно, попередили про важливу зустріч, тому якоїсь негативної відповіді на панську поведінку старого курінного не було.

Чіпка випірнув із безрадісних думок, та похитав головою, трохи здивовано. Не з відсутності відповіді, ні – а через ту саму поведінку Святослава. Так зневажати владу… певно, на це здатні тільки старі вкраїнці, що прожили каденції усіх тих гетьманів.

Хоча, парубок все одно не розумів, чим Святославу насолив пан Лубко: він же стояв на Бруківці, допомагаючи скинути гетьмана, а тепер, сам ставши гетьманом, проводить реформи, та робить щось гарне. Тож, з чого така зневага? Тим більше так на показ. Для молодого вкраїнця це було дико.

Певно, він занадто добрий, чи виховання в нього інше для такої поведінки.

– Пан гетьман прийме нас? – з легкою, все ще трохи сумною усмішкою, спитав Чіпка у вартових, бо ті так і стояли напруженими.

Один з козаків незадоволено прокрутив пальцем свій вус, все ще дивлячись на старика, у котрого ті вуса були довшими, ще й сивими. Після чого козак перевів погляд на парубка, його обличчя розгладилося, та він кивнув і сказав:

– Зараз спитаю, пане Чіпку, – він розвернувся, постукав у двері, та зайшов, зачинивши їх за собою. Через декілька секунд вийшов, ступнув убік, тримаючи стулку відчиненою, та сповістив: – Ясновельможний пан гетьман готовий прийняти вас.

– Файно, – кивнув Святослав, та спокійно зайшов у кабінет голови країни.

Чіпка пройшов за ним.

А двері зачинилися за його спиною. Та, якщо якісь промені світла і втекли з кабінету гетьмана, то він цього не помітив, бо кабінет добре освітлювався широким вікном за спиною гетьмана. Ну, умовно за спиною, так-то стіл із кріслом гетьмана стояли у кількох метрах від вікна; а в інші боки відстань до стін була ще більшою. Загалом, колишній кабінет батька парубка, котрий Чіпка і не бачив у нормальному стані, виявився просторовим і затишним.

Насправді, парубок все ж таки бачив кабінет батька повністю, а не тільки освітлений стіл та крісла коло нього; бачив завдяки зміненому зору. Але, тоді кабінет мав інші меблі, та був облаштований у темних тонах, через що справляв геть інше враження. При оздобленні ж пана Лубка, приміщення набуло простору, та, хоч і офіційності, але ще й затишку:

Стелю побіліли. Стіни обклеїли білими шпалерами, із зображенням вертикальних тоненьких смуг кольору кармазина, котрі не щільно обвівали зображення ниток золоту. Підлогу виклали полірованими дошками зі світлої породи дерева, а зверху них, та під столом і трьома кріслами довкола нього, постелили круглий килим з білуватої вовни. Довкола стін стояли інші шафи з документами, і вони були спокійного жовтого кольору. Стіл залишився старим, але його накрили білою скатертиною, тому його чорнота не тиснула, а цікаво підкреслювала меблі знизу, немов кажучи: ось головне місце цієї кімнати. Щоправда, головним місцем все ж таки було крісло гетьмана – воно також залишилося старим, та взагалі без жодних змін – чорне, з оббивкою кармазином. А ось крісла навпроти, ті, що для відвідувачів – замінили на білуваті, та більш зручні, ніж старі.