Глава 10. Вид на темну стелю

Пилип Орлик, шістдесяти семи річний козак, знову в’їжджав у передмістя Краматорську.

Навколо нього не було сонця, тільки темінь глибокого вечора, та холодні пориви вітру. Ну, а ще довкола нього сутулилися хатки: похмурі, тільки деінде побілені та прибрані, але здебільшого занедбані. Вони були припорошені снігом, і осяяні тільки місячним сяйвом та нечастими смолоскипами з ліхтарями, тому були не такими жахливими на вид як літом удень.

Але вони усе одно були жахливими.

Пів року тому шістдесяти шести річний Орлик вже в’їжджав у передмістя. Без особливої віри на успіх, але з хоч якимось бажанням його досягти. І він його досяг, добився. Не сам, а за допомогою безлічі інших людей, але добився: диктатуру було повалено, а до влади прийшли… прийшов Лубко, та деякі інші. А багато хто гідний не пройшов, бо місць мало – більшість старих посадовців і народних представників так і залишилися, вчасно підтримавши протестувальників. Навіть в Усенародній Раді, де прогетьманська партія складалася з більшості народних представників, змін майже не було – виборів не проводили, а вигнали тільки самих сумнозвісних народних представників; інші ж з партії Вишневецького перешли у новостворену, сказавши що вони не такі як ті.

Певно, ці бідняцькі будиночки передмістя столиці точно також перейшли у післябруківний світ – без суттєвих змін.

Втім, звичайно же Пилип не вважав протест на Бруківці марним – він привнес хоч якісь зміни, котрі потім призведуть до інших змін. І всі ці зміни спрямовуватимуть країну не до гіршого, як при Вишневецькому, а до кращого, як при Лу…

Тут старий вкраїнець із сумом хмикнув: – «Так, зміни на краще при Лубко є, але ж які вони… маленькі», – старий козак похитав головою, а його погляд, що при цьому водило вліво-вправо, нібито розмазував перемішане зі снігом багно на немощеній дорозі.

Вгамувавши голову, Пилип зітхнув. А потім його зморшки на обличчі розгладилися – він вирішив не думати про погане.

Хоч трішечки.

Поруч з Орликом їхав Павло Вернидуб – кошовий отаман Січі, тобто, голова іншої частини Вкраїни. Це був чоловік років сорока трьох, з пишною доглянутою бородою. Він мав серйозні габарити і в плечах, і в зрості, і в мускулатурі. Щоправда, бравий вид козаку псувало невеличке пузо, але, подивившись на його кулаки, ніхто у бравості не засумнівається. Загалом, людина вельми походила зовнішнім видом на Пилипа, але в його найкращі роки.

Зараз же в Пилипа роки були не найкращі.

– Я думав, що у столиці Гетьманщини живеться якось краще, – сказав кошовий. Чоловік, що був пошитий у темно-червоний матеріал – кармазин. І котрий носив хутряні кожух та шапку, та й загалом мав хай і не розкішний, але більш ніж добротний одяг. – Кхе, – він негучно кашлянув, та без винуватості виправився: – Козацької Вкраїни, точніше.

Орлик подивився на нього, подумав хвильку, а потім напустив свою легку усмішку:

– Пане Павло. Пів року тому мій помічник Богдан казав приблизно ті ж самі слова. Ось тільки, – герой вже не тільки визвольної війни зазирнув в очі кошовому, – тоді він казав «Гетьманщини», та не виправлявся, – і він підняв брову.

– Ага, – з дещицею зневаги кивнув кошовий, – значні зміни.

Орлик кивнув, та відвернувся від кошового, подумки сказавши: «Значні зміни».

І подумав про це без натяку на зневагу.

Стосовно змін, а не до співрозмовника.

Треба зазначити, що Пилип в’їхав у передмістя не сам, і не тільки з кошовим отаманом, а у складі великої делегації. До неї входили деякі старшини з Кошу, ціла зграя писарів, та півсотні козаків супроводу, з ранньозорського куреня. А ще з ними їхало багацько музично-танцювальних гуртів. Причому, театралів було навіть трохи більше за решту, а саме понад сотню. Їхні вози з інструментами, нарядами, та й ними самим, складали ледь не весь обоз.

Старий козак по-доброму хмикнув, згадавши про зміни також і в розмірі та вагомості делегації. Після чого рушив свого коня до курінного отамана, того що столичний. Він знаходився на чолі процесії, тоді як Орлик мав розмову з кошовим усередині неї.

– Ну а ти, пан Івасько – які в тебе враження від Краматорська? – діставшись курінного, спитав шістдесяти семи річний козак у тридцятип’ятирічного.

Курінний був його старим знайомим, що колись молодим бешкетником рубався із ворогом, а потім на привалах вражав усіх своїми байками. Той ще мрійник та приємний парубок. Був. Зараз же це солідний козак, курінний отаман. Причому, хай починав у курені Орлика, зараз отаман столичного.

Івасько, тобто Іван Загайкевич, це людина міцної, хоч і геть не богатирської статури. Він повільно поводив плечима, обережно кашлянув не розплющуючи рота, та подивився на свого колишнього курінного. І спитав:

– Пан та Івасько? Пилипе, ти якщо любиш людей панами величати, то хоч не згадуй їхні парубочі імена. Та й узагалі – краще не звертайся до мене цим іменем. Я тепер курінний, – чоловік казав це, і слова наче натякали на якесь обурення, та його в голосі не лунало.

Почувши, що старий товариш не образився на нього, Пилип продовжив легенько кепкувати з нього:

– Йой, Іване… став ти як кошовий – усім панам пан, даром що у кармазин не пошитий.

– Кармазин дорогий. Я грошам краще призначення знаходжу, – знизав плечима столичний курінний. – А щодо тутешньої столиці – я уявляв її ліпшою.