Глава 9. Здобувати своє щастя

Можливо десь там щось і світило, можливо, якась пора року і була, але Івана це не турбувало. Хоч його єдине око сприймало і перше, і друге – але навколишнє не сприймав саме мозок.

Саме Іван.

Тому він наче і бачив, але не сприймав дерев’яні будинки обабіч себе, мощену дорогу під копитами свого коня, і людей, що ходили, спілкувалися, та загалом жили своїм життям.

Молодий чоловік, парубок ще – він їхав вулицями міста у своєму царському одязі. Котрий, втім, потьмянів через дорожній пил і відсутність догляду.

– Стій, хто їде?

Біля брами у мурі, що відгороджував місто від великого дерев’яного палацового комплексу, стояло кілька вартових; один то з них і звернувся до вершника.

Цим вершником, власне, був Іван – він сидів на породистому коні кольору опівночі. Перед двома південниками.

Пройшов десь тиждень чи два – Іван особливо не рахував – з тієї злощасної ночі. Ночі, котра змінило життя колишнього царевича назавжди.

Відтоді парубок полікувався у цілителів; щоправда, вони змогли вилікувати все окрім ока, бо воно такий орган, котрий неможливо відновити. А на прохання знайти інші способи щось зробити, вони відповідали, що для зміни, а тим більше створення живої матерії, потрібно бути великим магом – навіть більш могутнім, аніж батько Івана.

Котрого вбили.

Ті ж, хто його вбив, навідалися до нього у лікарню – Дмитро передав, що боярська Дума вимагає від Івана покинути країну як тільки він одужає. Певно, владоможці побоювалися, що парубок спробує організувати проти них постання, чи вчинить на них замах.

І правильно побоювалися – колишній царевич хотів і першого, і другого. Й, оскільки його вигнали, та і його сил бракувало для замаху, то він приїхав до південників – шукати собі союзників.

Шукати свою силу.

– Я Іван Володимиров, – сказавши це, колишній… або майбутній… загалом, царевич – підняв свій погляд на вартового. – Царевич північників. Приїхав поспілкуватися із князем краматорським, Радомиром Рюриковичем.

– Ова, – відповів вартовий. Потім він переглянувся з товаришем. Той також мав здивований вигляд та не знав що казати.

– Ви ж, певно, вже чули про око – вам цього достатньо? – парубок відстовбурчив пов’язку з ока, показуючи свою темряву вартовим.

Вона, пов’язка, була багато оздоблена. І це був подарунок. Від Наташі.

Прощальний подарунок, як вирішив для себе Іван.

Хоча богатирка, певно, хотіла б щоб це був подарунок примирення.

– Так, ми віримо вам, царевичу, – дуже обережно відповів вартовий. – Але, ліпше ми покличемо нашого старшого. Йому краще знати, що робити з такою вінценосною особою як ви, царевичу.

– Це слушна думка, – кивнув Володимиров. – Але, сподіваюся, ви не залишите мене поза воротами?

– Ем, – видимо, військовий не хотів впускати колишнього царевича, чи взагалі самозванця; він гарячково розмірковував кілька секунд, та, зрештою кивнув: – Так, царевичу. Юрію, проведи господаря у будиночок для гостей, у вестибюль.

Другий вартовий кивнув, та повів прибульця спочатку крізь браму, а потім крізь великий двір, чи навіть площу усередині комплексу, що був добре оздоблений.

Коли Іван проїжджав двором, то помітив щось яскраве. І так, яскравого у княжому палаці було навіть більше ніж достатньо, але саме це яскраве, що привернуло увагу безвиразного царевича, мало форму не статуї чи квітника, а людини.

Бо це, власне, і була людина.

Царевич подивився на неї: дівчина років вісімнадцяти, у яскравій, сонячного кольору, сукні, та таких же чобітках. Вона життєрадісною плямкою пурхала між дерев та квітів посеред двору, і саме зараз стрибнула на бортик фонтана.

І вона пурхала настільки життєрадісно, що навіть Іван трохи усміхнувся.

«Враховуючи наскільки безтурботна вона тут поводиться, певно, це княжа донька, принцеса, – парубок подумав про це, особливо про останнє слово, та згадав: – Я був гідний принцеси. Найкращої принцеси. А тепер в мене немає ані титулу, ані ока – хто буде зі мною? Тим більше ця принцеса… – парубок оглянув дівчину: вона була ростом навіть менше метра шістдесят, мала струнке тіло… точніше трохи кістляве та без пишних форм, а її обличчя, що окантовувалося копною чорного волосся довжиною до лопаток, мало тонкі бліді губи, безвиразні брови та вії, і загалом обличчя не скидалося на красиве. – Вона по молодому свіжа та приязна, але не красуня геть, і фігура така-собі. Доглянута, але така… собі», – парубок зісковзнув із неї поглядом.

Причому, здається, в останню мить дівчина побачила його.

Та його погляд.

Либідь Рюриківна ступила по бортику крок, котрий почала до погляду своїх світло-зелених очей на незнайомого їй парубка.

Парубка, що з першого погляду вразив дівоче серце своєю вабою.

Ступила, і зупинилася.

А її губки легенько надулися, і обличчя загалом спохмурніло. Спохмурніли навіть такі світлі очі.

Місяць пройшов свій шлях небосхилом, пішов за небокрай, а замість нього встало сонце; воно по зимовому жваво досягло зеніту, і перевалило за нього.