Частина 2. Глава 7. Усмішка, про яку раніше він тільки чув

Зима, сонце, дві людини.

Всі вони були присутні на майданчику.

«Дякувати богу, що не біля пам’ятника гетьману-визволителю», – подумав Чіпка.

Так, Чіпка. А ще майданчик, зима, сонце, та ще одна людина.

Може, дитина, а майданчик дитячий? Ні, Чіпка сам тільки нещодавно перестав бути дитиною, та не встиг настругати потомства. Наслідників. Спадкоємців.

Вони, спадкоємці, узагалі небезпечні.

Як сонце та зима. Щоправда, зимою сонце точно не небезпечне. Зимою сонце ласкаво гріє, та змушує примружувати очі не від сніжинок, а тіло здригатися не від холоду – а від приємності. Від тепла, в котрому купається тіло. Ммм…

Власне, у такий спосіб сонце і було присутнім на майданчику: воно світило та наповнювало теплом; а зима ж була присутньою тут сніжинками та вітром.

Та не від того не від іншого, Чіпка не примружував очі та не тремтів тілом, ні. І в цьому провина тієї самої другої людини, що повільно кружляла майданчиком разом із ним; майданчиком, що точно був не дитячим.

Тут вітер завив, розганяючи сніжинки, що до того повільно кружляли повітрям; раптово пришвидшилася й людина навпроти Чіпки. Наблизившись, вона коротко махнула рукою раз, другий, маючи за мету уразити груди парубка, та той відбивав ці помахи своїми руками. Тоді людина стиснула кулаки, та спробувала протаранити Чіпку потужними ударами; але і від них парубок легко ухилявся.

Не досягши успіху, людина навпроти Чіпки незадоволено заричала, та замахнулася навсправжки, щосили, у бажанні посмугувати противника своїм приладом на руці.

Рик. Цей звук відомий Чіпці. І найбільш пам’ятний рик, що парубок коли-небудь чув – то був рик його батька. Теж незадоволений, але у рази потужніший, і сповнений такими тонами і таким потаєним сенсом, що Чіпка і не хотів би згадувати про той досвід. Як і про ту людину, що його зробила; і рик, і досвід.

Благо, що батько Чіпки, хай і з цілими руками, але за ґратами, тому нагадати про ці дві речі, та й про себе загалом, не в змозі.

Так, спадкоємці – вони небезпечні.

Щоправда, це не повністю заслуга Чіпки. Наслідник Вишневецького тільки узяв участь в процесі покарання, але найбільша його частина – заслуга інших. Інших, котрих важко назвати та перелічити, бо їх було тисячі, та імен і не згадаєш. Загалом можна назвати цих «інших» однім словом – народ. Його, Чіпки, народ.

Втім, деякі імена все ж таки виокремилися, та їх і запам’ятали, і перелічили. Це не дуже чесно стосовно інших учасників протесту, котрі, може, зробили і більше; та хто буде дорікати тим хто запам’ятався, якщо запам’ятатися – це єдине, що можуть ці люди.

Особисто Чіпка запам’ятав тільки одне ім’я – Назар. Назар Мартинюк.

І дякувати богу, що тільки одне.

Він не байдужий до інших, але ж… але ж.

Та з того разу минуло багато часу, вже пів року як, і багато разів просумував парубок через Назара, та й інші рики від інших істот він чув. Тому зараз, на рик, Чіпка тільки азартно усміхнувся, та трохи відринув назад, рятуючись від короткої, але гострої сталі. При цьому він зігнув свої руки у ліктях, підняв їх майже поземно, та відвів назад так, що тільки долоні випирали за площину тіла.

П’ять невеличких лез просвистіли недалеко від голої шкіри парубка. Близенько, та не зачепили. Чіпка ж, тільки права рука противника промайнула повз його тіла, стрімким рухом ухопився за неї своєю правою рукою; лівою ж також вистрілів у бік противника – та занурився своїми пазурами у шкіру противника.

Точніше, партнера по тренуванню; через ці ж обставини пазурами занурився тільки у шкіру, а не у плоть.

– Трясця! – незадоволено вигукнула Ганна.

Ганна Журибеда – двадцятирічна дівчина, що має дар вовкулаки, а габаритами тіла нагадує Чіпки його батька; як і красою – вона теж була вродливою: з правильними рисами обличчя, шатенка із копною трохи кучерявого волосся до плечей, та живими карими очима.

Ця дівчина-велет прибула з Пізньої Зорі, та, завдяки здібностям фізичним і моральним, була приписана до спеціального куреня для боротьби з песиголовцями. І вже декілька місяців тренується з Чіпкою у просторовому маєтку в передмісті столиці. Тренуються вони за високим парканом, котрий ховає від зайвих очей… та від цивілізації, що наче недалеко, але для Чіпки недосяжна через його постійні тренування.

Втім, добровільний в’язень майже і не бачить того паркану, бо зайві очі бувають винахідливими, й від них краще захищає будова маєтку – квадратна. Тобто, декілька будинків стоять по периметру квадрата, і з’єднані між собою критими переходами. По центру ж відкритий двір та майданчик для тренувань – Чіпчиних, та інших у курені.

І Чіпка проводить у відносній тіснині цього двору багато годин на добу. А потім сонце заходить, і починається розумова підготовка.

– Угу, – сумні думки промайнули свідомістю парубка. Та навіть так, коли Чіпка спробував сумно же покивати, награно виражаючи співчуття поразці товариша, він не зміг стримати свої радісні почуття від перемоги.

Почуття. Так, вони у парубка є. І ніхто не стоїть на заваді того, щоб людина їх виражала.

Після того, як протестувальники захопили злочинну владу, а замість неї прийшла опозиція і нові особистості з Бруківки, Чіпка виявився вільним. Представленим самому собі.