Глава 2. Сміливіший за світло

Двері безшумно зачинилися за спиною парубка. При цьому, коли він входив у сповнений напівтемрявою кабінет, підлогою розпластався промінь яскравого світла; і він перелякано втік та безслідно зник, коли масивні двері зачинилися, залишаючи парубка із вовкулакою на самоті.

Чіпка ж був трішки сміливішим за світло, тож він ступив уперед. Дійшов до стола, котрий, як і двері, відрізнявся масивністю. Його було заваленого пергаментами, із котрими працював чоловік. Людина, що колись взяла участь у зародженні парубка.

– Зачекай, – коротко кинув батько.

Гетьман. Чіпчин татко.

При тому, те, що Єрмак дуже близький родич Чіпки, було важкувато зрозуміти за статурою: тоді як парубок мав зріст метр сімдесят два, чоловік височів за метр дев’яносто; також гетьман мав широкий, царський розмах плечей, і м’язи, котрі були наче стриманими у формах, але все одно лякали потужністю; Чіпка же мав звичайну ширину плечей, а м’язами був навіть дрібнуватий… втім, дрібнуватий сталевими м’язами. Все ж таки, він багато тренується: бою на шаблях, та й загалом. Дрібніший же парубок, певно, через те, що не вовкулака; а не вовкулака, бо чарівний дар у крові може бути тільки одним, і його – химерництво. Або ж вони різні через те, що статурою парубок пішов у матусю; і добротою.

Статурою вони різнилися, але зовнішністю були вже набагато ріднішими: в них були овальні обличчя з правильними, привабливими рисами, темні очі, і темне волосся, що в парубка несподівано вільно розвивалося копною, а в диктатора було коротко підстрижене; коротко, але вміло. І загалом, гетьман у свої сорок п’ять років був ще тим красенем. Як і Чіпка. Успадкував від нього. Все ж таки він його наслідник…

Ну а ще, те, що вони родичи, можна було зрозуміти за багатим вбранням: батько був пошитий у кармазин, котрий є найдорожчим матеріалом з тих, якими послуговується старшина усіх рівнів. До того ж, тканина була прикрашена позолоченими візерунками, та золотими прикрасами поверх – загалом, коштовне вбрання.

– Що ж, – гетьман відклав прилади для письма, оглянув стільницю в пошуку чогось термінового, не знайшов нічого термінового, та вирішив привернути увагу й сину.

Відкинувшись у кріслі, він оглянув його вбрання. У напівтемряві свого кабінету.

«Він полюбляє ці свої моторошні штучки, – подумки хмикнув Чіпка. А потім легенько зітхнув: – Ех, а так же було не завжди. Коли моя матуся виходила за перспективного сотника… за котрого вона виходила через кохання, хай багато хто і вважає її хитрункою та розважливою – тоді він був людянішим. За ту же потвору, в котру мій батько перетворився за останні дев’ять років з обрання гетьманом, моя матуся точна не пішла б».

На думку парубка, його матуся вельми сильно жахнулася б своєму коханому, якби подивилася на нього з небес; з місця, куди потрапляють добрі душі.

Його батьки ніколи не зустрінуться знов.

– Добре. Гарне вбрання. Гідне наслідника гетьмана, – сказав гетьман.

Виправляти його, що посада гетьмана не спадкова, Чіпка не став.

Батько посерйознішав:

– Генеральна та полкова старшина зі всієї Гетьманщини зібралася подивитися на тебе. Ти маєш показати себе таким, як я – хижаком. Якщо я побачу в тобі навіяну матір’ю слабкість, то на тебе чекатиме покарання, – він подивився парубку в очі. – Ти зрозумів?

– Так, – той відповів майже миттєво, зі спокійним виразом обличчя. Але десь у глибині души спихнула роздратованість на подібні слова про матусю.

Десь у глибині.

«Певно, слабкість в мені все ж таки є», – безрадісно відмітив парубок.

– Сьогодні ти стаєш повнолітнім, – продовжив гетьман. – З нареченою поки що не визначилися. Є декілька кандидаток, але, – чоловік незадоволено покрутив долонею у повітрі, – саме ту, що мені потрібна, не хочуть віддавати. Але пізніше з цим. Сьогодні тебе приймуть у козаки, і видадуть паспорт. Завтра припишуть до краматорського полку. Будеш проходити службу. Зокрема, вдосконалюватися у козацькій справі, – він кивнув, та задумливо замовчав.

Парубок же із сумом подумав: «А тренування з химерництва?»

Колись, у дитинстві, поки мати не померла, вони багато навчалися химерництву разом. Власне, його котячі лапки – це результат його із нею спроб навчитися перетворювати себе на тварину. І коли хлопчик зміг поворушити зміненими пальцями, матуся вельми раділа.

Вона померла, коли тому було вісім років; і померла з надією, що син стане великим химерником. Потім ця віра померла у батька, котрий у своїх апетитах порівнював спадкоємця з легендарною першою химерницею: вона перетворювалася на велику птаху за лічені миті. А Чіпка на свої лапки не менше секунди витрачає.

Насправді, парубок здатний на більше, ніж лапки. Чіпка упевнений, що після тривалих тренувань зможе перетворитися хоч на цілого кота чи пантеру, як мати. Але… річ у тому, що його батько одружувався з єдиною відомою химерницею. Єдиною, бо всіх інших викоренили лихийці за століття загарбання. Причому, ворог знаходив і вбивав навіть тих химерників, що були на незагарбаних ними землях, наприклад у Січі. Тому всі вцілілі химерники причаїлися, сховалися хто куди. І за сорок років незалежності Чіпчина мати єдина, хто показала себе.

Або просто єдина.

Була. Бо тепер єдиний – Чіпка.