Пролог

«Невже я не противитимуся?»

Приміщенням дерев’яного цирку панувала тиша. Сотні песиголовців безрушно сиділи на лавах, обгорнуті напівтемрявою, а цар упевнено стояв на піску манежу.

«Я…» – невпевнено протягнув Алекс, а потім понуро опустив голову. За нею опустилися плечі, і погляд ока, що впав на його лапи.

Вони тремтіли.

Лапи Агапія також легенько тремтіли – він ще був живий. Проте невдовзі спраглий пісок поглине усю його кров, разом із життям.

– Ну, хто ще вважає мене слабаком? – спитав цар, погрозливо піднявши свої лапи.

Вони були покривавлені. А в правиці, серед потужних блідих пальців із гострими пазурами, скорочувалося червоне серце найкращого дружинника.

Цар Борис оглядав своїх дружинників та вождів. Вони ж відводили погляд, коли око недостатньо старого вожака натрапляло на них.

«Я не хочу цього робити…» – царевич прикусив губу. Проте його лапи все також тремтіли.

Лапи ж лежачого дружинника тремтіти перестали. Тіло песиголовця, понад двометрового, розслабилося, а морда впала набік, ткнувшись світлою шерстю у червоний пісок.

– Я так і думав, – посміхнувся Борис. А потім тіло царя, двох з третиною метрового песиголовця, теж розслабилося. Він опустив лапи, а злий азарт почав зникати з морди. – А ти, – він метнув оком на свого сина, – ти все чув. У тебе є хвилин п’ятнадцять – іди готуйся.

Кров загупала у скронях, а серце шалено застукало… у грудях Алекса. І все з цього знаходилося в межах його тіла. Тож це тіло незграбно, з поглядом під ноги, підвелося, та рушило до виходу.

Разом з царевичем прийшли до руху й інші присутні – вони вставали, оправляли одяг, та повільно йшли на вихід з рядів. А ще розмовляли. І їхні розмови сповнили цирк тихим гомоном, котрий навіть легенько заспокоїв парубка. Бо цей гомін був набагато приємнішим за тишу; й ту, де Агапій ще хрипів, і ту, коли вже помер.

Песиголовці йшли між кріслами напівбоком, а тому повільно. Тож парубок, уповільнений цим потоком, охолонув ще більше. І це додало дещицю внутрішньої впевненості:

«Треба щось придумати», – вирішив він.

– Винесіть цей непотріб, – прорізав гомін владний голос Бориса.

Парубок смикнувся, та скосив погляд убік. Через глядачів, що йшли на вихід рядами далі, він погано бачив лежачого. Але то тут то там траплялися швидкоплинні просвіти, тому він помітив, як тіло Агапія поволокли кудись уліво.

Тоді як глядачі рушили вправо.

«Що, до біса, придумати? – серце знов загупало. – Чорт, Чорт…»

Алекс осунувся. Вийшов у прохід, та пішов з іншими у вестибюль.

Там більшість пішли у бік буфету. Парубок же швидкою ходою рушив прямо, до великих дверей, і незабаром він опинився назовні.

– Чорт… – він заплющив око, та важко задихав. Проте зовнішнє намагався триматися гідно…

…він же…

Царевич.

І тому він має відповідати цьому статусу. Наприклад, бути сильним… на що і вказав Агапій. Не Алексу, а його батьку. Цей кремезний дружинник указав лапою на царевича, вищого та ширшого за нього, але набагато кволішого, і спитав у правителя: «Чому твій син слабкий? Ти що, вважаєш слабкість за нормальне? – а потім найкращий дружинник нахилив голову убік, легенько вишкірився, і додав: – Я не хочу, щоб наді мною був слабкий цар… не в майбутньому… не зараз!»

Зрештою, в останні секунди життя над Агапієм стояв не слабкий цар. Але то його щастя, а проблеми Алекса смерть найкращого дружинника не вирішила. Бо той порушив тему його слабкості. У той час як Алекс – спадкоємець царя. Колись третій його син, а віднедавна все ще третій, але з живих – останній!

– Чорт, – парубок уявив, що він незабаром має зробити за примусом батька, і перед оком трохи поплило.

Тіло песиголовця вайлувато переступило ногами убік, раз-другий, і він оперся лапою о дерев’яну підпірку.

– Фух…

– Алекс, – роздалося неподалік.

Парубок смикнувся та підняв голову. Поруч із ним стояв Омелян – начальник дружини. Це був колись ставний, а зараз певною мірою усохлий песиголовець; проте він усе одно був масивнішим за парубка. Шерсть на його морді посивіла, око поблякло. Такий же старий вигляд мали і його обладунки – тьмяна кольчуга, та залізні наплечники з кірасою, трохи пом’яті постійним перековуванням від вгинів. А ще на обладунках було багато паралельних подряпин від пазурів – все ж таки, песиголовці прокляті, і не мають змоги послуговуватися зброєю, тож користуються лапами.

Омелян тепло усміхнувся:

– Тобі чимось допомогти?

Алекс розпрямився, прибрав лапу з підпірки, та вдихнув, бажаючи заспокоїтися. Все ж таки, парубок насправді бажав триматися гідно.

Двоє песиголовців стояли на широкому крильці, збоку від дверей. Неподалік знаходилася групка нещодавніх глядачів, котрі переговорювалися та іноді метали оком на спадкоємця Бориса. Ще, поруч із цирком, бруківкою центральної площі міста, ходили просто перехожі. Вони на парубка і того менше уваги звертали, занурені у свої проблеми.