Передмова

На думку багатьох людей, музей подібний до скарбниці, що зберігає в собі дорогоцінні таємниці різноманітних епох, заховані в предметах побуту перших людей та найвеличніших винаходах минулих століть. Проте, так само, це чудове місце, щоб побачити, як жили люди за десятиліття до вашої появи на світ, і уявити, як вони житимуть сотні років після того, як повсякденні для вас події поступово перейдуть на сторінки історії. Однак наскільки б музеї чи галереї не були великі, вони владні зберегти у своїх стінах лише малу частину світової історії. Це те ж саме, що вихопити жменю мушель в той самий момент, коли приплив безжалісно відносить решту невідомих нам скарбів в безодню забуття.

Якщо замислитись, то найцінніше та першочергове завдання музею — це не збереження надбаних знань для нащадків і не розхвалювання досягнутих вершин, а постійне та невблаганне нагадування про скоєнні помилки та злодіяння людства. Цей вічний, докірливий погляд з минулого, що читається в очах привидів, які вдивляються в вас зі стін портретної галереї. Це дзеркало, в якому будь-яке досягнення в одну мить отримує криваве відображення подій, що передували  його появі чи послідували після. Подібно до лікарського засобу, створеному з отрути, фундаментом цієї величної краси слугує низка похмурих епох та століть.

Залиште базіку-екскурсовода позаду, пройдіться залою на самоті та придивіться до експонатів, що вас оточують. Можливо, саме вам, не одразу, звісно, а лише згодом, вони розкриють свої сумні таємниці. Або ж ви самі зумієте роздивитися тіні їхнього минулого у відблисках яскравого сонця. Хвиля згубних вчинків людського єства пройшлась багатьма сферами життя на землі. І, як наслідок таких дій, світ, що існував сотні років без людини, відкрив для себе такі нові поняття: вимирання, зникнення, геноцид і Червона книга. Ви пам’ятаєте їх з уроків історії, та чи доводилося вам чути щось про Чорний музей?

Це темне і похмуре місце, куди, подібно Скриньці Пандори, ув’язнені найгірші з можливих жахіть. Зараз вже мало хто згадає про них, а про те, як вони з’явилися, тим паче. Та колись це було єдиним місцем, де зібрані експонати відтворювали найпохмуріші епізоди історії. Речі, котрі були єдиними свідками нерозкритих вбивств. Та правосуддя, котре десятиліттями чекає свого часу. Картини, що зводили з розуму не одного власника. Предмети, які бачили найпохмуріші та найдовші ночі за всю історію, котрим не знайшлося місця у звичайному світі. Зрештою, через свою сумнівну репутацію вони й опинились тут, на горище жахіть у світі мистецтва.

«Уся історія вбивств! Як далеко ви хочете зазирнути? Двісті, триста років? Ви побачите життя; повне зрад та горя, найрізноманітніших країн та народів».

Так скандували рекламні буклети подібних закладів. Зазвичай музеї оспівують красу та величність людського роду. Чорні музеї, подібно містеру Хайду демонстрували приховане обличчя історії.

Раніше було не заведено висвітлювати людські пороки привселюдно, такі музеї були сховищем і водночас в’язницею найгірших нічних жахіть. Та часи змінились, тепер лиходійства приховані під покрив темряви, проникли в сонячні дні. Криваві історії рясніють в заголовках газет, звичайні люди обговорювали моторошні чутки безліч разів на день. Жах перестав бути чимось незвичним, згодом він навіть перестав бути захопливим і став просто буденним. Міцно укорінився, як частина  життя людини. Як частина історії музею. З ним змирились. Його визнали.

Здавалося, людина знайшла гармонію зі своєю темною стороною або хоча б визнала її наявність. Тоді найвідоміші експонати об’єднали у більші колекції, а ті, що залишилися, якщо не розсипалися під дією часу на полицях, то були викинуті на вулицю. Через відсутність попиту Чорні Музеї почали зачинятись. Спочатку на якийсь час, а потім назавжди.

Сьогодні сплив час одного з найвідоміших музеїв у цій сфері, він востаннє відчинить свої двері, щоб потім зникнути так, ніби його зовсім не існувало. Однак перш ніж це станеться, у якості прощального подарунка, він розповість вам одну з найжахливіших історій, що відбулися в його стінах. Та залишить дещо на згадку про себе…