10

Хтось різко штовхнув мене, і я беркицнувся на спину в приреченому очікуванні того, що в любу мить і моє горло розпанахають ікла якоїсь розлюченої звірюки. Однак цього не трапилося, зойки нещасних жертв незабаром вщухнули, і до моїх вух почало долинати лише огидне та моторошне плямкання й чвакання. Нескладно було здогадатися, що то кляті песиголовці набивали свої ненаситні черева плоттю щойно вбитих ними безневинних людей.

Лежачи горілиць я несподівано відчув під собою щось невеличке та тверде. В це важко було повірити, та мої пальці мимоволі намацали обламаний наконечник стріли, що завалявся серед трави. Не інакше він знаходився тут ще з тої пори, коли солдати барона Сушона воювали зі слугами темряви біля чаклунського дерева. А може то удавані монахи тренувалися у влучності стрільби з луків і просто загубили його. Та як би там не було, а таку безцінну знахідку, я сприйняв як справжній дарунок небес. Якщо на це буде воля Всевишнього і у мене з’явиться ще хоч трішки часу, то я спробую звільнити зв’язані зап’ястки і тоді диявольські створіння дорого заплатять за своє лиходійство.

– Досить розлежуватися лицарю, – почув я глузливий голос брата Януарія. – Пора братися за головну справу.

Мене грубо схопили і різко поставили на ноги. Тільки тоді я наважився розплющити очі та відразу ж сильно пожалкував про це. Територія химерного монастиря мала моторошний вигляд. В яскравому місячному сяйві моєму погляду відкрилися жахливі речі. Від тіл по-звірячому замордованих людей майже нічого не залишилося. Песиголовці зжерли все що тільки можна було, пообгризавши до білого навіть кістки вбитих. Тільки закривавлена трава та запах смерті залишилися свідченням того страхіття, що тут нещодавно трапилося.

Смерть, окрім мене, ще чомусь обминула і маркграфа. Заціпенілий від переляку гер Максиміліан продовжував сидіти на своєму стільці мов закам’янілий бовван. Пополотніле обличчя мого колишнього сюзерена тепер нагадувало алебастрову маску, вибалушені очі непорушно втупилися в одну точку, а з напіврозкритого рота стікала тоненька цівка недопитого вина. Пістоль і бокал повипадали з рук чоловіка і лежали біля його ніг. Поряд стояв фальшивий настоятель монастиря і радісно шкірив зуби.

– Хороша вийшла забава, жаль тільки що нам ніколи натішитися нею сповна, – вдоволено промовив він наче сам до себе, а потім наказав своїм посіпакам, кивнувши головою в мою і маркграфа сторону. – Беріть цих бевзів та тягніть до каплички. Не забудьте й про дівчисько.

Потворні створіння підхопили нас попід руки і потягнули до невеличкої споруди що знаходилася в кутку монастирського обійстя. Тільки тепер я зауважив, що зовні вони суттєво відрізняються від тих песиголовців з якими мені доводилося зустрічатися в минулому. Прислужники Януарія несли на своїх шиях шакалячу голову замість собачої, та й ростом і статурою видавалися дещо хирлявішими ніж ті з якими я воював раніше. З’явився маленький проблиск надії, що в рукопашній сутичці вони виявляться слабкими бійцями.

Всередині капличка нічим не нагадувала місце поклоніння Всевишньому, і якщо тут колись проводилися якісь богослужіння, то вже точно не на честь нашого Творця. В центрі квадратного приміщення стояло невисоке дерев’яне ложе в узголів’ї якого знаходилася кам’яна чаша. Була вона разюче схожою на ту що я бачив у своєму сьогоднішньому сновидінні. Хоча чому схожою, мабуть це й є саме та чаша в якій в минулому чаклував зловісний чорнокнижник. В єдине віконечко під стелею зазирав повний Місяць. Його сріблясте проміння здавалося пестило дно і обідок лиховісної посудини.

Ватажок песиголовців подав знак своїм поплічникам і вони слухняно вклали закляклого маркграфа на ложе. Тільки коли руки та ноги бідолахи міцно прив’язали до кутових сторчаків ложа, він отямився та почав відчайдушно репетувати:

– Януарію, за що ти так зі мною? Ми ж домовилися бути разом. Ти ж мені обіцяв незліченні багатства за те що я не видам тебе екзекуторам Святій Інквізиції.

– Пхе! – презирливо кинув фальшивий настоятель. – Невже ти дійсно вважав що я боюся цих шолудивих псів та надіявся що буду служити такому гнійному черв’яку як ти? Невже сподівався що витрачатиму свої вміння, сили та час задля задоволення твоїх дріб’язкових меркантильних бажань? Невже щиро вірив у мою чесність та правдивість всіх тих солодких обіцянок які чув від мене? Якщо так, то ти ще більший дурень чим я про тебе думав. Насправді я вірний учень славетного алхіміка, який сьогодні достойно завершить діло свого загиблого вчителя, та відкриє браму з потойбіччя в цей світ для нашого володаря. І твоя жертва мені в цьому допоможе.

Після цих слів відьмак здійняв руки догори і почав наспівувати якоюсь незрозумілою мовою. Його голос, що нагадував сичання розлюченою гадини, ставав все гучнішим та пронизливим і незабаром заповнив всю капличку. Я бачив як постать в монахській одежі повільно наблизилася до ложа, в її руках зблиснув ніж і болісний зойк маркграфа приєднався до вереску чаклуна. Ще один змах рукою і прив’язане тіло фон Ваніллекіпферла затіпалося в конвульсіях. Сталеве лезо знову пройшлося по оголеному торсу гер Максиміліана і з порізу чвиркнув тонкий струмінь крові.

Дальше тортури ставали все більш жорстокими та безжалісними. Я намагався не дивитися на них, зосередившись на тому щоб шматком знайденого металу непомітно перепиляти свої пута. Справа просувалася надто повільно, адже обломок наконечника виявився дуже тупим, та й страждання нещасного маркграфа весь час відволікали мою увагу. А ще у вухах лящало від жахливих криків нестерпного болю та нудило від смороду тілесних випорожнень бідолашного катованого.