9

…Я прокинувся весь в липкому поті. Пережите щойно уві сні надзвичайно вразило мене. Все там виглядало настільки чітко й правдиво, що сприймалося не як якась фантазійна вигадка сплячої свідомості, а справжня, жива реальність. Я наче сам був присутнім на всіх цих подіях. Брав участь в поході загону проти посіпак темряви. Разом зі славними лицарями та інквізиторами відчайдушно бився з нічними почварами. Спостерігав як барон Сушон та молодий екзорцист відважно увійшли в дупло лиховісного дерева, знайшли там потворного чорнокнижника і стали свідками появи в кімнатці святого Христофора. Навіть часточка того моторошного жаху, який відчув Кощавий заглянувши в вічі потойбіччя передалися мені, змушуючи всякий раз нервово здригатися від спогадів про нього.        

Від міркувань про побачене сновидіння мене незабаром відволікла нагальна потреба сходити до вітру. Ляда на вході чомусь була міцно зачинена, а на мої прохання відчинити ніхто так і не відгукнувся. Залишалося зробити все необхідне в цій крихітній землянці. Та де? Не в напівзігниле ж цеберко? Хоча який у мене ще був вихід? Огризок свічки вже майже догорів, тож варто було поспішити. Пройшовши в куток землянки почав кінчиком кинджала викопувати ямку в твердій долівці. Згрішу тут, подумав я, а потім все гарно приховаю землею від очей цих дивних монахів.

Вже коли імпровізований нужник був майже готовий мій кинджал раптом наткнувся на щось металеве. Засунувши руку в ямку я намацав якусь невеличку овальну пластинку. Піднісши її до тьмяного світла свічки похолодів від побаченого. На долоні у мене знаходився той самий амулет барона Сушона, що я мав можливість видіти у своєму недавньому сні. Мідний оберіг з викарбуваним на ньому ликом святого Христофора, якого безстрашний лицар кинув в кам’яну чашу, щоб здолати пекельного відьмака. Та як так може бути? Невже ця безцінна реліквія, а в тому що вона справжня у мене не було і найменших сумнівів, пролежала тут стільки часу ніким не поміченою? Та й чи випадково саме я знайшов її тепер?

Всі ці запитання змусили мене вмить забути про причину заради якої я колупав долівку у землянці. Тривога та занепокоєння все більше оволодівали моїми помислами, заставляючи сконцентрувати всі думки над тим що ж робити дальше. Дивний сон та цінна знахідка вочевидь були навмисне послані мені вищими силами задля якоїсь справи. Та для якої? Що я маю вчинити? Для чого саме обрали мене небеса, даючи в руки такий могутній амулет? Невже все те що колись давно трапилося у цьому проклятому лісі, та теперішній химерний монастир якось взаємопов’язані?

До чогось путнього я так і не встиг додуматися, бо несподівано заскрипіла вхідна ляда. Кляті монахи нарешті згадали про моє існування і мабуть вирішили перевірити чи я ще не врізав дуба в їхній келії від сирості та затхлості. Не завадило б їм дати добрячого прочухана за таке негостинне поводження зі шляхетним лицарем. Я піднявся з лежака і вже забрався було рішуче висловити своє невдоволення добрячою порцією добірного лихослів’я, як…

– Доброго вечора, мій славний Петере! – почув я до болі знайомий голос. – Сподіваюся, ви не надто знудьгувалися в цій помийні ямі і мої прислужники ставилися до вас з належною шанобливістю?

Трясця, та це ж маркграф Максиміліана фон Ваніллекіпферл власною персоною, впізнав я нарешті свого сюзерена. Саме цьому пихатому вельможі й належала перша фраза почута мною зараз. Та якого біса він тут робить і що все це врешті-решт значить? Втомлений від нескінченних загадок я рішуче вирушив до виходу, щоб нарешті все прояснити.

– Будь розсудливими лицарю і не роби необдуманих дурниць, – глузливим тоном попередим мене маркграф. – Тут достатньо дужих рук щоб миттєво скрутити тобі в’язи, хоча мені дуже не хотілося щоб це трапилося. Маю сьогодні на тебе дещо інші плани.

– Я буду сама чемність, ваша високоповажносте, – запевнив я Ваніллекіпферл вилазячи назовні з піднятими руками. – Хоча згоряю від цікавості дізнатися, що ж це за такі плани.

– На все свій час, – вдоволено вишкірився гер Максиміліан. – Наберися трохи терпцю і незабаром про все довідаєтесь. А поки що скорися моїм людям, адже сам бачиш – чинити опір просто нерозумно.

Маркграф мав рацію, супротивитися його наказам зараз було б повним безумством. На мене дивилися хижі вічка стволів щонайменше півдюжини фузей, і у кожної з них весело жеврів вогник на гнітові. Ще з десяток ландскнехтів стовбичили неподалік зі списами напоготові. Сам Ваніллекіпферл стояв мерзенно всміхаючись і тримав в руках великого пістоля наведеного на мене. Здолати таку кількість озброєних супротивників було б божевільною ідеєю, тому приречено стиснувши плечима я покірно віддав свою шаблю та кинджал і дозволив скрутити собі руки за спиною.

– І що тепер? – запитав я гер Максиміліана з гіркотою відчуваючи себе повністю беззахисним перед цим мерзенним чоловічком. – Може поясните як все це розуміти і де зараз знаходиться фройляйн Катажина?

– Залюбки відповім тобі Петере на деякі запитання, – промовив маркграф й присів на прислужливо підставлений зброєносцем стілець. Пістоля націленого в мою сторону він з рук так і не випустив. – До півночі маємо ще трохи часу, тож чом би й не потеревенити. Хоча може спершу вип’ємо вина? Тут звісно такого добра не водиться, та я привіз з собою повний бурдюк доброго токайського вина. Хоча про що це я, у тебе же зап’ястки зв’язані.

Та пусте, ми ж можемо і так поговорити. Ото ж, з чого розпочати свою розповідь, щоб сповна задовільнити твою цікавість? Напевне спершу варто розказати кілька слів про своє минуле. Народився я в родині де шляхетних дворянських титулів і минулої геройської слави було значно більше ніж тогочасного срібла та золота в сімейній скарбниці. Наше невелике помістя дісталося в спадок старшому братові, а я був змушений задовольнитися лише батьківською шпагою і невгамовним прагнення стати заможнім, розбагатіти.