8

До тями Вільгельм прийшов від болючого штурхана під ребра. Оглянувся і збагнув, що це був інквізитор. Відважний священник продовжував свою безкомпромісну битву. З його губ зривалися слова молитви, руки невтомно креслили в повітрі знаки хреста, очі палахкотіли незламною рішучістю. Та лицар розумів, що сили в екзорциста невблаганно вичерпуються, а жахливий чорнокнижник, навпаки наче зростає в своїй могутності. Тіло його збільшувалося і вже ледь не сягало стелі. На спині з’явилися перетинчасті крила. До двох моцаків добавилася ще одна пара з клешнями на кінці.

Безстрашний вояка вихопивши меча з піхов рішуче кинувся в атаку. Пірнувши під одну клешню він рубанув по моцаку. Чвиркнула густа сукровиця з рани чудовиська наповнюючи повітря нестерпним смородом. Потвора заревіла від болю і легким помахом крила відкинула лицаря в сторону. Болячи вдарившись потилицею об стіну від відчув присмак крові на губах. В голові все пішло обертом, та Кощавий зціпивши зуби знову ринувся в бій. Ударив мечем, висікаючи іскри з лускатої шкіри, штрикнув кинджалом розсікаючи драглисту плоть, відскочив в сторону уникаючи гострого шпичака і знову вперед…

Незабаром все злилося в один калейдоскоп і барон Сушон остаточно втратив відчуття реальності. Він знову перетворився на шаленого берсерка, який вміло орудував зброєю не помічаючи більше нічого окрім свого ворога й не звертаючи найменшої уваги на власні поранення та втому. А вони все ж брали своє. Сили невблаганно вичерпувалися, а болючими порізами невдовзі вкрилося ледь не все тіло лицаря. Тривати до безконечності ця смертельна сутичка звісно не могла і рано чи пізно вона б закінчилась загибеллю славетного воїна, та несподівано в битву вмішалися… вищі сили.

Якоїсь миті в затуманену люттю свідомість Вільгельма прорвався промінчик реального світосприйняття. Він відчув не лише знесиленість та біль власного тіла, але й дивне поколювання під панциром обладунків на грудях. Родинний оберіг подає якийсь сигнал здогадався барон, а дальше прийшло усвідомлення того, що він має негайно зробити зі своїм древнім амулетом. Звідки з’явилося це розуміння Кощавий і гадки не мав, просто знав що мусить вчинити так як підказує йому його інтуїція. А їй лицар завжди довіряв беззастережно.

Корячись цьому велінню вояка не вагаючись витягнув з-за пазухи мідну пластину, рішуче зірвав її зі своєї шиї і вправно метнув в кам’яну чашу чорнокнижника. Зблиснув яскравий спалах, пролунав гучний гуркіт і в хмарі білого диму виник сліпучий силует святого Христофора. Він виглядав саме так як був викарбуваний на амулеті. Величезний гігант з могутніми м’язами і собачою головою. Грізно зблиснувши очима і зловісно загарчавши святий кинувся на потвору. Почувся хрускіт поламаних кісток, тріск розчавлених крил, булькання крові з розірваних жил коли Христофор стиснув страховисько в своїй сталевій хватці.

– Забираємося звідси геть, – перекрикуючи шум бою звернувся Вільгельм до інквізитора. – Ми тут зробили все що могли. Тепер це вже не наша битва.

Екзорцист, що вже заледве тримався на ногах не став перечити барону. Підтримуючи одне одного два чоловіка кинулися до виходу. Смолоскипів на цей раз у них вже не знайшлося тож вибиратися назовні довелося навпомацки. Та зважаючи на їхнє фізичне виснаження це було і на краще, адже швидко рухатися вони й так не змогли б. Проте і зволікати не хотілося, адже битва позаду них розгорялася з неймовірною люттю. Коли барон з інквізитором дісталися виходу з дупла все дерево вже тряснилося мов у пропасниці. Віття над головою загрозливо тріщало, чорне листя сипалося на землю рясним дощем.

– Що робиться? – стривожено запитав один з вояків які кинулися на допомогу двом знесиленим сміливцям.

– Вшиваємося звідси, негайно, – гаркнув Кощавий помітивши, що солдатів у загоні трохи поменшало, а неподалік, на витоптаній траві, валяються кілька безжально порубаних трупів почвар.

Більше запитань ні у кого не було, тож зімкнувши стрій, для захисту від можливого нападу чудовиськ, загін рвонув подальше від проклятого місця. Не встигли коні доскакати до краю галявини, як позаду почувся страхітливий тріск. Барон Сушон оглянувшись побачив, що пекельне дерево охопило яскраве полум’я. Здригаючись і корчячись у вогні воно гинуло забираючи з собою в потойбіччя, і свого темного творця – злого відьмака-чорнокнижника. Святий Христофор знову врятував Вільгельма від неминучої смерті, на цей раз востаннє…