7

Тільки тоді коли перед ним не залишилося ні одного ворога Вільгельм, з чималим зусиллям, все ж зумів вгамувати своє бойове шаленство. Судомно дихаючи, він швидко огледів поле битви, і побачене ніскільки не втішило його. Так, пекельних почвар було знищено під корінь, проте якою дорогою ціною? З їхнього багатолюдного загону живими залишилося менше чверті і більшість з них поранені. Навіть з усіх воїнів Святої Інквізиції врятуватися вдалося лише одному екзорцисту. Молодий, ще зовсім юний, хлопчина в порваному, заляпаному кров’ю габіті, стояв опустивши голову неподалік лицаря і трусився в нервовій лихоманці.

– Ви хоробро билися, отче-екзоцисте! – звернувся до нього Кощавий і щоб ще більше підбадьорити церковника додав. – Славна битва у нас тут вийшла, і тварюк цих ми посікли чимало.

– Так, – погодився екзорцист зиркнувши барону у вічі очима наповненими болем і стражданнями. – Тільки це ще не кінець. Головне зло ми поки що не знищили.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Вільгельм уже інтуїтивно здогадуючись яку відповідь почує.

– Я кажу про того хто створив ці мерзенні потвори. Про відьмака-ворожбита, який забороненою магією відчинив пекельні ворота й випустив у цей світ посіпак самого Сатани.

– І що ж нам тепер робити, панотче? – поцікавився Кощавий вже знаючи відповідь і на це запитання.

– Знайти його лігвище і завершити нашу справу. Відчуваю, що чорнокнижник зачаївся десь неподалік і чекає слушної нагоди щоб знову нанести підлий удар.

– У нас же залишилася лиш жменька знесилених воїнів, і майже всі вони так чи інакше травмовані.

– То й що з того? – сердито буркнув молодий екзорцист. – Всі ми давали обітницю вірою та правдою служити нашому небесному Творцеві не жаліючи свого життя. Алхімік теж неабияк знесилився відкриваючи браму в потойбічний світ. Поки він ще повністю не оговтався ми маємо всі шанси, з божою поміччю, знищити диявольського виродка. Чи ви може сумніваєтеся в тому, що Господня благодать та сили всіх святих ангелів і архангелів не зійдуть нас у цій благородній справі?

В цьому барон Сушон не посмів сумніватися тож не гаючи часу взявся збирати своє нечисельне воїнство для наступної битви. Проливна злива нарешті закінчилася і над мокрими вітами дерев зблиснули перші промінчики світанкового сонця. Розкладений звечора табір вирішили залишити так як є. Пакувати у в’юки розкидані пожитки було ніколи, та й сили не завадило поберегти для майбутнього походу. З собою взяли лише найнеобхідніше – зброю, лікувальне зілля та трохи їжі та питва.

Як тільки-но все було готове загін, очолюваний інквізитором і лицарем Вільгельмом, вирушив вперед. Пересуватися, без дощу, тепер було значно легше ніж учора, а напрямок до кінцевої мети знайти нескладно. Нічні нападники залишили після себе такий витоптаний шлях у лісових гущавинах, що не помітити його міг би лише сліпий. Та й огидний сморід після мерзенних почвар навкруги розносився такий, що аж у носі закладало. Декого з вояків від нього аж вивернуло.

Проминуло зовсім небагато часу як вони врешті-решт знайшли те що шукали. Загін вибрався на велику галявину посеред якої одиноко бовваніло дерево. Високе дерево, неймовірно широке в обхваті, з густою крислатою кроною, котра складалася з чудернацьке переплетеного гілля і чорного мов сажа листя. Звук що долинав від його товстого стовбура нагадував клекіт гірського водоспаду. Саме туди вела дорога прокладена ордою пекельних монстрів.

– І що тепер? – запитав стривожено один з вояків. – Як будемо долати це бісівське дерево?

– Ще не знаю, – задумливо промовив інквізитор не звертаючи уваги лихослів’я солдата. – Спершу давайте обійдем навкруги нього, добряче все роздивимося, може помітимо ще щось дивовижне.

Загін виконав цю пораду екзекутора і незабаром вони помітили в дереві велике дупло. Темний отвір в стовбурі, що знаходився на висоті людського зросту. Звідтам віяло крижаним холодом від якого дрижаки брали тіло а на душі ставало моторошно.

– Мені туди, – коротко кинув священник жестом показавши на дупло.

– Я з вами, отче – не відводячи погляду від отвору промовив Вільгельм.

– Може не варто, – спробував відмовити барона інквізитор. – Все таки ви звичайна людина, а там укривається могутній відьмак. Стати супротив нього – вірна смерть.

– Не знаю наскільки цей чаклун могутній, та я теж стріляний горобець, і в житті скрутив в’язи не одному поганцеві.

– Ну як знаєте. Тоді ми всередину, а всі інші нехай охороняють підступи до дерева. Можливо, що монстри, які врятувалися вночі, кинуться захищати чорнокнижника.

На цьому й зійшлися. Солдати вистроїлися в бойовій стрій зі зброєю напоготові, а екзорцист з Кощавим безстрашно полізли в дупло. Тут панувала непроглядна темрява тож довелося підсвічувати собі завбачливо прихопленими смолоскипами. Іти довелося доволі довго. Добре що долівка під ногами була рівною, а сам прохід хоч і тягнувся під ухил зиґзаґами вниз та все ж виявився достатньо просторим, тож прямуючи ним не потрібно було пригинатися. Ще неабияк втішало й те, що огидний сморід тут вже практично не відчувався, як майже вщухли і звуки падаючої з кручі води.

Проминувши ще один поворот цього своєрідного коридору два сміливці потрапили в невеличку круглу кімнатку тьмяно освітлену кількома огризками свічок. Посеред неї сиділа, підібгавши під себе ноги, маленька постать. Закутана в балахон червленого кольору, з каптуром накинутим на голову так, що не можна було розгледіти її обличчя, вона ледь чутно бубоніла щось незрозуміле. Перед фігурою стояла кам’яна чаша у якій жевріло якесь недопалене зілля. Вся підлога та стіни навкруги були розцятковані загадковими символами. Від одного погляду, кинутого на них, ставало зрозуміло – їх малювали кров’ю.