6

…Літній день видався напрочуд похмурим та непривітним. Від самого світанку небо затягнулося свинцево-сірими хмарами, звідкілясь здійнявся пронизливо-поривчастий вітер, повітря  наповнилося холодною сирістю, такою невластивою цій теплій і погожій порі року. Близько полудня дорожню пилюку почали збивати перші краплини дощу та десь далеко спалахнули блискавиці і загуркотіли громи, вірні передвісники грозової бурі, що швидко наближалася.

Незважаючи на непогоду загін не припиняв свій рух ні на один удар серця. Закуті в броньові обладунки лицарі в оточенні добре вишколених воїнів і вірних зброєносців продовжували неустанно торувати свій шлях. Попереду, на баских конях, нетерпляче гарцювали слуги Святої Інквізиції. Зрозуміти хвилювання та збудженість одягнутих у все чорне екзекуторів і екзорцистів було нескладно, адже такої масштабної бойової операції проти сил Темряви давненько вже не траплялося в цих тихих краях. Для більшості як інквізиторів так і простих вояків загону майбутній бій з нечестю в їхньому житті мав стати першим і… останнім.

Звернувши з імператорського тракту на польовий путівець загін незабаром дістався великого лісу. Саме тут за твердженням місцевих мешканців й завелося велике зло, хижі створіння якого нещодавно безжально умертвили цілий хутір. Ця трагічна подія набула такого широкого розголосу, що дійшла до самої столиці, а звідтам тутешньому єпископу невдовзі надіслали суворий наказ: негайно очистити від скверни весь його єпископат. А для підкріплення цього розпорядження Свята Інквізиція відправила аж півдюжини своїх бойових псів – екзорцистів та екзекуторів.

Ховаючи від дощу обличчя під каптуром плаща, барон Вільгельм Сушон на прізвисько «Кощавий» невдоволено супив брови. На душі у нього гострими кігтиками скребло чимале занепокоєння і неабияка тривога. За своє довготривале життя, щедро всіяне різноманітними смертельними сутичками, старий вояка багато чого пережив тож тепер не міг не відзначити як недоладно був організований цей похід. Молитви та заклинання інквізиторів звісно непогана річ, проте гостра криця мечів та списів у вправних руках все ж значно краще і надійніше. А от з цим у них було не все так веселково, як могло спершу здатися. Ні, добре вишколених солдатів тут хоч греблю гати, та хто з них виходив на бій з перевертнями-вурдалаками, хто протикав осиновим кілком серце упиря-кровососа, хто висліджував, а потім стинав голову відьмаку-чорнокнижнику? Ото ж бо. Якщо перераховувати то не вистачить і на пальці однієї його руки. А їм доведеться зіткнутися з супротивником про справжні сили та вміння якого вони й гадки не мають.

Важко зітхнувши Кощавий намацав за пазухою амулет, що вважався безцінним оберегом в їхньому роду і передавався від батька до сина на протязі вже стількох поколінь. Невеличка овальна пластина з потемнілої від часу міді на якій було викарбований лик святого Христофора. Не той що можна зазвичай побачити на храмових іконах, а там де святий був зображений у своїй справжній іпостасі з собачою головою замість людської. Згідно давнім сімейним переказам, амулет викували з часточки тої розпеченої скрині, у якій поганський імператор Децій жорстоко катував незламного у своїй вірі мученика. В правдивості цієї істини барон ніколи не сумнівався, адже оберіг неодноразово рятував його зі смертельно небезпечних ситуацій. Дасть Бог і тепер не допустить чогось лихого.

Після полудня загін зупинився на вимушений привал. Буря розійшлася не на жарт, з неба періщило мов з відра, безперервні блискавиці перетворили навколишній світ на мерехтливий феєрверк, а від громової канонади позакладало у вухах. Просувати дальше було просто неможливо, адже копита коней застрягали в непролазній багнюці, на яку перетворилася розмита дощовими потоками земля, а шалений вітер так і норовив скинути на голову якомусь невдасі чергову обламану гіляку.

Вибравши галявину з таким-сяким підвищенням почали влаштовувати тимчасовий табір, у якому сподівалися пересидіти несподівану непогоду. Похідне шатро не надто надійний прихисток від проливної зливи, та все ж краще ніж нічого. Барон Сушон виставив чатових, хоча чудово розумів що користі від них буде небагато. За суцільною стіною води не надто багато щось розгледиш, а від слуху та нюху в таких умовах взагалі допомоги практично ніякої. Єдина надія на власну інтуїцію та внутрішні передчуття, а вони на жаль нічого хорошого Кощавому не провіщали. Вояцький досвід і бійцівські інстинкти буквально волали про смертельну небезпеку, яка на них чигає.

Лиховісні побоювання на жаль не обманули Вільгельма. На них підступно напали коли сутінковий день вже перейшов у непроглядну ніч. Спершу перелякано заржали чимось стривожені коні, потім почувся болісний зойк одного з вартових, а дальше все змішалося в одну какофонію звуків, у якій неможливо було щось розібрати. Брязкіт зброї, тупіт ніг, викрики солдат зливалися з ударами грому, спалахи блискавок перетворювали тіні дерев  на жахливих створінь, і все це тільки розпалювали атмосферу розгубленості та навіть паніки, що враз охопила чимало людей у таборі.

Кощавий вискочивши з шатра загорланив на всю силу своєї лудженої горлянки:

– Всім до зброї. Арбалетникам зарядити арбалети. Списоносці зімкнути щити. Зайняти кругову оборону.

В цю ж мить до команд барона Сушона приєдналися інші лицарі, які перекрикуючи метушню швидко навели лад у стані їхнього війська. Зробили, це саме вчасно бо з лісової гущавини не забарилися з’явитись нападники. Було їх до біса багацько і виглядали вони просто страхітливо. Химерне поєднання велетенського лісового ведмедя з хижою вовчою головою, та виляючим хвостом змії. І вся ця гора м’язів була вкрита кошлатою шерстю впереміж з лискучою лускою, увінчана гострими шпичаками і шкірилася довгими іклами. Побачивши їх Вільгельм відразу ж подумав, що таких моторошних, огидних почвар міг створити тільки схиблений на всю голову чорнокнижник, і щоб там дальше не трапилося, та цього божевільного чаклуна потрібно неодмінно віднайти, й за всяку ціну – знищити.