5

На монастир святого Христофора нам вдалося натрапити цілком випадково. Що це власне монастир і носить ім’я саме цього святого, я з фройляйн Блюме дізналися вже дещо пізніше. А тоді, втомлені та зголоднілі, ми врешті-решт вибралися з лісової гущавини на велику галявину та зі здивуванням побачили перед собою невисоку стіну складену з дерев’яного частоколу. Огорожа була стара, скособочена і вкрита товстим шаром волохатого моху. За нею виднілося кілька будівель, що своєю древністю вочевидь нічим не відрізнялися від того плоту що їх оточував.

Обійшовши навкруги дивакувату споруду ми незабаром виявили прохід, що вів усередину цього начебто занедбаного обійстя. Була це напіввідкрита хвіртка, що з неприємним рипіння розчинилася від легкого поштовху моєї руки, пропускаючи нас на подвір’я густо поросле споришем. Ось вже там я наочно переконалися в помилковості свого першого судження, якісь люди тут все ж таки мешкали. Біля однієї з будівель непорушно бовваніла висока худорлява фігура в порепаній чорній рясі. Накинутий на голову каптур і простенькі сандалі на ногах дозволили мені зробити припущення, що перед нами чернець.

– Божої благодаті вам свята людино! – чемно привітався я. – Чи не дозволите двом заблудлим подорожнім трохи перепочити у вас? Будемо також вдячні за ковток води та кусень хліба, якщо на це буде ваша добра воля.

– І вам благословення нашого Творця, несподівані гості! – голос з-під каптура майже нічим не відрізнявся від рипіння хвіртки, яку ми щойно відкривали. – Чим багаті тим раді будемо вас пригостити. Почекайте трішки тут, я повідомлю про ваш прихід нашого настоятеля.

Незнайомець швидко зник за рогом будівлі, однак довго стояти на самоті нам не довелося. Незабаром він появився в супроводі ще одного чоловіка, так само закутаного з ніг до голови в латану-перелатану монахський одіж. Зовні цей чернець виглядав цілковитою протилежністю першого: був він невисокий на зріст, огрядний, з помітною вайлуватістю. Навіть заговорив до нас басом схожим на гулке бемкання церковного дзвону.

– Господньої ласки вам, добрі люди! Щиросердно вітаю вас в нашій скромній обителі. Дозвольте назватися? Моє ім’я – отець-настоятель Януарій, а це – смиренний брат Варфоломій.

 – Я мандрівний лицар Петер Шнібаль, у супроводі свого зброєносця Клауса, – рішення приховати стать і статус своєї підопічної у мене виник якось мимоволі та майже миттєво. Інтуїція попереджувала що повністю довіряти цим відлюдькуватим монахам все ж не варто. – Ми подорожуємо цими краями в важливих справах, ненароком заблукали в лісі і випадково натрапили на ваше пристанище. Будемо надзвичайно вдячні, якщо дозволите нам трохи тут перепочити, та можливо пригостите хоч якимось харчом та питвом.

– Звісно, залишайтеся у нас стільки забажаєте, та розділіть сьогодні з нами нашу скоромну вечерю. Ми охоче пригостимо шляхетного лицаря всім чим маємо. Правда монастир наш бідний, тому запропонувати вам зможемо небагато. Взамін прохатиму лиш одного, переповісти про останні новини з тих країв де вам пощастило нещодавно побувати. Знаю що моя цікавість велика гріховна спокуса, та все ніяк не можу її позбутися.

– Неодмінно розкажу вам все що тільки мені вдалося побачити та почути, – пообіцяв я настоятелеві непомітно зиркаючи на дівчину, що як належить вимуштруваному слузі досі не зронила і слова.

– Тоді я займуся монастирськими справами, а брат Варфоломій проведе вас в вашу келію. Зустрінемося на вечірній месі.

Розвернувшись, отець-настоятель прудко подріботів до будівлі, що мабуть тут слугувала за капличку, а його послушник зазивно махнувши рукою повів нас кудись за собою.

– Чому ви назвали мене Клаусом і сказали що я ваш зброєносець? – ледь чутно прошепотіла Катажина.

– А ви як дівчина, хотіли отримати доброзичливий прийом в чоловічому монастирі? – так само тихо іронічно зауважив я й додав. – Намагайтеся вести природньо щоб не викликати у них і найменших підозрінь та тримайте язик за зубами. Не подобається мені це місце, тож будемо старатися вшитися звідси якнайшвидше.

Дальше продовжити розмову не вдалося, бо брат Варфоломій привів нас до того, що тут називали келіями. Насправді це були звичайні землянки вириті на задньому дворі монастиря. Всередині цих невеличких ям панувала непроглядна темінь, повітря було насичене сирістю та запахом плісняви, а під ногами щось неприємно захрустіло.

– Вибачте, та тут у нас трохи не прибрано, – промовив брат Варфоломій черкаючи кресалом і підпалюючи недогарок свічки. – Випадкові подорожні у нас нечасті гості, тож ми зазвичай використовуємо цю келію для зберігання всіляких припасів на зиму. Минулого разу тримали лісові горіхи й сушені гриби, то від всіляких гризунів спасіння не було. Як не намагалися, та клятих мишей і пацюків так повністю позбутися й не змогли. Підлі злодюжки до самої весни старалися щось поцупити. Тепер чогось їстівного тут давно вже немає, та навести лад якось руки поки що не доходили.  

Якими засобами монахи боролися зі шкідниками залишалося лиш здогадуватися, але вже точно не молитвами, адже в мерехтливому світлі свічки, я побачив що вся долівка землянки була встелена засохлими щурячими тільцями. Саме їхні кістки й видавали такі огидливі звуки, коли я ненароком в темноті наступив на них. Не меншу відразу викликав й весь інший інтер’єр келії, що складався з дерев’яного лежака геть всього вкритого темно-рудими плямами та напівзогнилого цеберка у віддаленому кутку. Про шмаття павутиння яке звисало з низької стелі я вже й говорити не буду.